ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ

 

Ось чому я сказав вам,

що ніхто не може прийти до мене,

як не буде Йому цього дано від Отця.

(Йоан, 6. 65)

 

Вітер дме, куди хоче,

і шум його чуєш, але не відаєш,

звідкіль приходить і куди йде.

Так воно з кожним,

хто родиться від Духа.

(Йоан. 3. 8)

 

 

 

Історія мого прозріння повчальна для кожного, хто ще не підозрює про гординю розуму. На момент свого арешту (23 квітня 1977 року) я фактично був невіруючою людиною, хоча й живив певне шанобливе почуття до релігійної традиції, оскільки мій дідусі, якого я дуже любив і поважав, був священиком. Минуло кілька місяців допитів, і якось одного разу я відповів на запитання слідчого Олександра Берези буквально таке: "До релігії я байдужий". Це було точне визначення стану моєї душі: з одного боку, мені завжди не подобалося висміювання релігії, з іншого боку, я міг комфортно жити без Бога чи, точніше, не поминаючи його ім'я.

Події, про які йтиметься нижче, цілковито змінили мій світогляд і моє життя взагалі. Це було воістину друге народження, і відтоді я вже не можу байдуже пробігти очима оті слова у Євангелії, що винесені в епіграф. Проте описати ці переживання було нелегко. Навіть у таборі, ділячись своїми відчуттями з Миколою Даниловичем Руденком. я відчував усю безпорадність слів. А я ж мав перед собою людину, яка пережила подібний стан і розуміла мене з півслова! Вже тоді я усвідомив, що оповісти історію свого прозріння я зможу лише людині, яка з довірою ставиться до Незбагненного і не висміюватиме мої недолугі спроби розкласти на слова те, що не розчленовується.

Сьогодні я порушую це загалом дуже мудре право, щоб виконати прохання Миколи Даниловича й доповнити його розповідь своєю. Роблю це передусім в ім'я тих людей, які, подібно до мене, не виставляють напоказ своє найпотаємніше І мовчки несуть великий тягар і велику насолоду своїх прозрінь. Я передчуваю, – я знаю!, – що в нинішній Україні таких людей багато. Отож, саме до них, а не до академічних учених, я адресую свою розповідь, складаючи любов і шану тому незбагненному Світлові, яке дає нам нове життя.

 

* * *

Це сталося 24 серпня 1977 року в Києві, в слідчому ізоляторі КДБ. Я тільки що повернувся з допиту, збуджений від наших із слідчим дискусій, і за­ходився міряти кроками камерний "бродвей", думаючи про своє. Роздуми про допит вивели мене на спогад про "Економічні монологи" Миколи Руденка – один із найкращих взірців самвидавчої публіцистики, йшлося в тих "Моно­логах" про теоретичний двобій Маркса з фізіократом Франсуа Кене, про дивовижне закінчення IV тому "Капіталу", де Маркс уже на схилі літ фактич­но визнає свою неправоту. Французький мислитель поділяв суспільство на класи в інший спосіб, ніж Маркс: не за засобами виробництва, а за самим характером виробництва. Ходячи по камері, я саме й намагався пригадати схему Кене. Він вирізняв:

 

• клас сільськогосподарських працівників, тобто всіх учасників сільськогосподарського процесу, включно із власниками землі;

• клас промислових працівників (включно з капіталістами) ;

• особливий клас учасників нематеріального виробництва, який складається з двох взаємопов'язаних підкласів:

• люди творчих професій, як от: поети, художники, науковці, загалом творці духовних цінностей; усі вони формують сферу інтелекту, точніше, сферу Духу (нині сюди треба також долучити працівників сфери обслуговування, які не виробляють матеріальних благ);

• власне державна влада разом з усіма своїми інституціями: судом, поліцією, армією тощо.

Ходіння по камері не забажало мені уявляти, і я "бачив" перед собою такі клітинки:

 

СІЛЬСЬКО­ГОСПОДАРСЬКИЙ клас

ПРОМИСЛОВИЙ КЛАС

КЛАС НЕМАТЕРІАЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

ВЛАДА

 

Мал. 1

 

Зрощеність підклітинок у сфері нематеріального виробництва випливає з теорії Кене й означає особливу єдність І боротьбу протилежностей – влади та духовних творців, які. з одного боку, подібні в тому, що не створюють матеріального продукту, але, з іншого боку, конкурують за одну частку суспільного продукту, виготовленого класами матеріальної сфери, І проти­стоять одне одному, як це було між Поетом і Володарем одвіку.

Отож, спробував я тоді уявити собі цю схему в динаміці, в процесі зміни суспільних формацій. За феодалізму, для якого й творив свою схему Кене, основні людські ресурси належать сільськогосподарській сфері. Промисло­вики представлені порівняно малочисельним ремісництвом, цеховиками. Взагалі, мушу зазначити, що масштаб клітинок у схемі умовний, він фіксує лише тенденції, а не абсолютні величини. Отже, стабільний стан феодалізму можна схематизувати так:

 

СІЛЬСЬКО­ГОСПОДАРСЬКИЙ клас

РЕМІСНИЦТВО

ДУХОВНА СФЕРА

ВЛАДА

 

Мал. 2

 

Проте суспільство не може вічно перебувати в оптимальному стані. Стабільність феодалізму порушується появою селян, яких витісняють із села технічний прогрес і механізація сільськогосподарських робіт. Так з'явля­ються безземельні селяни, які психологічно прагнуть повернутися в лоно свого класу, однак глобальний процес виштовхує їх у промисловий клас. На схемі (мал.З) ця група безземельних селян виділена окремою четвертою клітинкою.

 

СІЛЬСКОГОСПОДАРСЬКА СФЕРА		РЕМІСНИЦТВО	ДУХОВНА СФЕРА	ВЛАДА
	БЕЗЗЕМЕЛЬНІ СЕЛЯНИ

 

Мал. 3

 

Нестабільність теж не може тривати вічно: рано чи пізно вона приводить до нейтралізації дестабілізаційного чинника й до утворення нової стабільної форми. В нашому випадку це капіталістична формація. Тут сільськогосподарська сфера значно зменшилася (країну годує щораз менша кількість фермерів), зате чисельно зросла промислова сфера (мал. 4).

СІЛЬСЬКО­ГОСПОДАРСЬКА СФЕРА

ПРОМИСЛОВА СФЕРА

ДУХОВНА СФЕРА

ВЛАДА .

 

Мал. 4

 

Проте стабільний стан і цієї моделі не може тривати довго. Причиною розвитку й одночасно нестабільності капіталізму є науково-технічна революція. З одного боку, вона приводить до бурхливого розвитку науки (яка належить до духовної сфери). Сфера інтелектуальної праці ("білі комірці") зростає чисельно. З іншого боку, автоматизація промислового виробництва поступово витісняє з нього надлишкові трудові ресурси, які й формують групу безробітних, позначених на мал. 5 знову четвертою клітинкою.

Обставини капіталізму (соціалізм не виділяю в окрему формацію, оскільки форми суспільного виробництва подібні або до феодальних, або до капіталістичних) дозволяють "перекачати" в нематеріальну сферу лише частину надлишкового ресурсу – людей творчої праці, урядових службовців, працівників сфери обслугування. Решта опиняється за бортом і становить собою чинник нестабільності, хоча і в цьому разі витіснена частина суспільства входить у нематеріальну сферу як елемент антикультури, як члени псевдореліпйних сект чи злочинних структур.

 

СІЛЬСЬКО­ГОСПОДАРСЬКА СФЕРА .		ПРОМИСЛОВА СФЕРА		ДУХОВНА СФЕРА		ВЛАДА,
			БЕЗРОБІТНІ

Мал. 5

 

Величина клітинки із групою безробітних, ясна річ, мінлива, оскільки, по-перше, безробітні прагнуть знайти роботу, а по-друге, саме суспільство намагається створити для них нові робочі місця. Однак закони науково-технічної революції невблаганні, і витіснення робітників зі сфери виробництва триває.

За аналогією можна було б уявити собі стабільний стан суспільства, який сильно нагадуватиме всі утопії, включно з комуністичною, а також те, про що говорили донедавна сучасні футурологи: на полях – механізми; у промис­ловості – роботи, заводи-автомати. Абсолютна більшість людських ресурсів концентрується в духовній сфері (мал. 6).

 

СІЛЬСЬКО­ГОСПОДАРСЬКА СФЕРА

ПРОМИСЛОВА СФЕРА

ДУХОВНА СФЕРА

ВЛАДА

мал.6

 

Однак близькість історичної перспективи і якась суто інтуїтивна обережність не дозволяє мені назвати цей стан стабільним. Скоріше можна сказати так: система підійшла до якісної трансформації (зміни парадигми) так близько, що перехідний стабільний етап стає вже неможливим. Науково-технічна революція прогресує так швидко, що система не встигає затриматися на стабільному рівні і відразу ж переходить у стан нестабільності. Цього разу криза спричиняється уже тими бар'єрами, які накладає на розвиток людства сама тілесна оболонка людини. Прогрес людства сковується, для прикладу, неможливістю блискавичної передачі інформації від однієї людини до іншої. У вік швидкісних комп'ютерних технологій традиційний (і неуникненний!) шлях передачі інформації через усну чи писемну мову (до того ж із перекладом на інші мови!) стає величезним гальмом прогресу. Ми ще повернемось до цієї думки, а поки що задамося питанням: яку ж картину може дати нам екстраполяція такої тенденції на майбутнє? Або, іншими словами, яку ситуацію матимемо після зміни парадигми?

Людство вже не раз робило спроби визначити головну історичну закономірність (наприклад, головна рушійна сила історії – боротьба класів). Очевидно, конкретизація такої закономірності завжди залежатиме від системи координат, вибраної для аналізу. В описуваному випадку мені б хотілося виділити процес своєрідної цефалізації сфери виробництва, тобто перенесення акценту з фізичної, мускульної сили людини на силу її інтелекту, на роботу її мозку і душі. Іншими словами, дух, вкладений у людське тіло, щораз більше позбувається із залежності від нього, ніби пут, і здобуває собі щораз більше ступенів свободи. Врешті-решт гальмом прогресу стає біологічний мозок людини, і дух прагне подолати суто біологічні обмеження. І тут теоретично можливі два варіанти виходу.

Перший – це переборення наявних нині біологічних обмежень для безпосередньої передачі думок. Адже ці обмеження – це ніби своєрідне блокування вільної циркуляції хибної інформації. Сьогодні думки людини – це надто часто міазми її гріховної душі. Життя людей – таких, якими вони є сьогодні, – було б цілковито паралізоване, якби ми могли легко "зчитувати" інформацію один від одного. Важко навіть уявити собі, якої досконалості повинна набути людина, щоб їй відкрився інший, досі заблокований канал передачі інформації. Може, осягнення такої досконалості людством і розпочне згадане в Апокаліпсисі "тисячолітнє царювання Христа", після якого й має настати остаточний "кінець світу"?

Другий шлях – це вихід за межі тілесної оболонки взагалі. Власне, картина звільнення людини від тіла разюче нагадує суто релігійну візію людства: дух, пройшовши земний період еволюції, повертається у свій нематеріальний стан – "до Бога", Отож, екстраполяція висвітлених тут тенденцій на майбутнє дає таку "задзеркальну" картину:

 

ДУХОВНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА СФЕРА

УПРАВЛІННЯ

 

Мал. 7

 

Тут існує лише духовна субстанція, керована якимось органом управ­ління – Вищим Розумом.

А тепер, читачу, на хвилю перервімо наші роздуми і повернімося в камеру до того в'язня, який міряє камеру одними і тими ж п'ятьма з половиною кроками. Мій мозок працював тоді напружено й чітко, всі оті клітини я бачив перед собою ясно, навіть не малюючи їх на папері. А інтуїтивне відчуття наближення до істини, оскільки в цю схему вкладалися всі найважливіші тенденції нашої доби, викликало особливе душевне піднесення. І саме в той момент, коли в уяві постала ота одна велика клітина (мал. 7) і все в мені закричало: "Та це ж загальне ОБ'ЄДНАННЯ!", – візія раптово міняється. Я дуже виразно бачу перед собою земну кулю, на поверхні якої, ніби ковила в степу, колихається людська маса – розчленована своїми пристрас­тями й зорієнтована в найрізноманітніших напрямках. Однак такий хаос триває недовго. Несподівано в одній точці на Землі (і це, даруйте, була таки Україна!) з'являється велика Постать, і я – на той час абсолютно далекий від будь-яких релігійних переживань – одразу впізнаю в ній Христа.

Тієї ж миті вся ота "ковильна" маса людей, ніби залізні ошурки в магнітному полі, орієнтується на ту постать; у кулі і в самому мені наростає велика напруга і, врешті-решт, перед моїми очима на місці земної кулі спалахує сильне світло. Я відчув справжній удар, – аж відсахнувся, – заплющив очі... і знетямився.

Від тієї миті на довгих три дні я потрапив в особливий стан. Думками сво­їми, а точніше – почуттями, всім єством своїм, я витав поза нашим світом – і одночасно брав через віконце ("кормушку") їжу, ходив, спав, ото тільки, як виявилося згодом, не реагував на свого співкамерника, не відповідав на його струбовані запитання. Було відчуття, що в мене вливається потік якоїсь незбагненної інформації, не розкладений на окремі думки, а поданий цілим "пакетом". Зрештою, той стан неможливо описати словами – вони тільки спотворюватимуть картину.

Тільки третього дня я отямився, усвідомив, що чую монотонні удари дзвонів, і запитав співкамерника: "А чого це сьогодні у Володимирському соборі так довго дзвонять?" У відповідь почув полегшене: "Ну, наконец-то очнулся! Что с тобой? Какие колокола? Ты что, с ума сошел?" І тут я дізнався, що три дні перебував у якомусь сомнамбулічному стані. Згодом, уже в таборі, Микола Данилович розповів мені, що свого часу він пережив подібний стан і що я щасливий, що все так минулося, бо в такому молодому віці (мені тоді було 28 років) такий удар Світла міг закінчитися боже­віллям.

Подальші дні мого життя у камері слідчого ізолятора скидалися один на одний. Я прокидався від якоїсь думки, якої раніше у мене ніколи не могло бути. Найменша деталь із мого побуту могла викликати в мені цілу зливу філософських, чи, скоріше, метафізичних думок. Складалося враження, що тепер переді мною розгортається той "пакет" інформації, який було внесено в мене під час того особливого стану. Сьогодні я вже не боюся слова одкровення, а тоді було лячно. Треба було довго звикати до тієї легкості, з якою я пізнавав речі. до того мені недоступні; знаходив пояснення своєї власної долі і вчинків, які цілковито перестали бути тепер випадковими, а набули величезного провіденційного сенсу. Власне, це був стан абсолютного детермінізму, який дає обґрунтування неуникненності кожного твого кроку чи події довкола тебе.

Ось приклад, який мені закарбувався в пам'яті. Якось під осінь мої роздуми вивели мене на періодичний закон Менделєєва. Окремі місця з його таблиці пам'ять не зберегла. А мені обов'язково треба було її уточнити! І я звертаюся з проханням до слідчого Берези передати моїм домашнім, щоб вони принесли мені таблицю. Погодьтеся, прохання дуже незвичне, як на "політика", і слідчий запитує: "А для чого вона Вам? Чи даєте Ви гарантію. що не використаєте її супроти інтересів слідства?" Мене настільки розсмішило саме запитання, що я дати таку гарантію відмовився. Але це означало, що я залишився без таблиці!

Минув тиждень, і до мого віконця черговий раз під'їжджає візочок із тюремною "бібліотекою". Звичайно там були романи сталінської епохи про звитяги комуністів періоду колективізації та індустріалізації. Але раптом бачу книжку: "Дмитрий Менделєєв" із серії ЖЗЛ. Я вхопив її як коршак, не вірячи своєму щастю. Та прочитавши її до кінця, повної таблиці так і не виявив, тільки окремі частини. Що ж, я страждаю далі. Аж ось одного разу слідчій каже мені під час допиту: "Тут Ваші рідні передали Вам науково-популярні журнали. Я продивився їх – можете забрати!" й уявіть собі моє захопленим, коли, розгортаючи в камері один із журналів, я бачу саме ту частину таблиці, якої мені бракувало! Я був цілковито приголомшений. І це лише один із випадків тієї значущості подій, яку я відчував з того часу постійно.

Весь подальший процес прозріння нагадував розмотування клубка ниток. День за днем, думка за думкою "розмотувався" в мені отой "пакет інформації", який був укладений ледь не в одну мить. І цікаво, що нитка думки постійно виводила мене на відомості, знані з Біблії. Звичайно, на той час я ще не мав цілісного уявлення про Біблію. Все, що я знав про неї, йшло від літератури, від загальнокультурного пласту. Тим дивніше було моєму секуляризованому розумові "натикатися" на біблійні дані, які я колись майже зневажливо відкидав. Так я незчувся, як став віруючою людиною. І віра прийшла до мене не внаслідок відчуття немічності в'язня перед машиною кагебістського кривосуддя, коли не залишається жодної надії, крім Бога, а як результат усвідомлення Його очевидної присутності.

Щоб завершити цю частину розповіді, хочу повернутися до згаданої вище динаміки розподілу класів. Наведу лише два міркування, які допоможуть проаналізувати її.

Загалом розподіл суспільства на класи за теорією Кене разюче нагадує мені схематичну будову атома: ядро, що вміщає в собі дві підгрупи частинок – позитронів і нейтронів, – і електронні шари, які йдуть один за одним (мал. 8).

 

ЕЛо

ЕЛо

НЕЙТРОНИ

ПРОТОНИ

– – 000 0 +

 

 

Мал.8

 

Розповідаючи про суспільні формації, я обмежився розглядом лише двох станів суспільства – феодалізму й капіталізму. Мої спроби зазирнути глибше в минуле нічого не дали. Єдиний промінчик – це згадка про те, що рабовласницьке суспільство дестабілізували раби, тобто безправні трудівники. Отож, у майбутній єдиній теорії вимальовувався такий собі ланцюжок "четвертих" клітинок, які завжди ставали чинником нестабільності, міняючи лише своє внутрішнє наповнення: без-правні, без-земельні, без-робітні.

Якщо й далі розвивати "атомну" аналогію, то мал. 7 мав би відповідати суцільній "нейтронізації" атома. Що ж, астрофізика твердить, що нейтронні зорі, тобто зорі, які складаються з самих тільки нейтронів, – це остання стадія внутрішньої еволюції зір.

2. Процес вивільнення людського духу з тілесної оболонки, про який ми говорили вище, має свої особливості. Спершу перестає бути життєво необхідною мускульна сила в сільському господарстві, згодом – у промис­ловості. Тоді наступає етап, коли масова комп'ютеризація починає підміняти людський мозок, служачи йому допоміжним інструментом. Але сьогодні формується виразна тенденція до створення "штучного інтелекту" і "єдиного інтегрального мозку". І письменники-фантасти недарма оповили таке майбутнє містичним жахом. Глобальний штучний інтелект робить непотріб­ним не те що тіло людини, а й саму людину, її дух.

Іншими словами, людський Розум вловлює тенденцію до глобального інтегрування всієї інформації, яку накопичило до нинішнього часу людство. Потреба в цьому щораз більша. Однак Розум лише примітивно моделює цю тенденцію – Дух людський має наповнити її істиною та освятити.

Я ніколи не намагався уявити собі своїми людськими можливостями отой "задзеркальний" стан Духу, який позбудеться тілесного скафандру. Маю лиш непереборне відчуття, що рано чи пізно це станеться. Дух обов'язково знайде спосіб, як подолати дотеперішні бар'єри і стати не штучним, а природним, інтегральним Духом планети Земля, який об'єднує в собі і всю інтелектуальну інформацію (єдиний Мозок), і всі наші пристрасті й почування (єдина Душа).

Я ніколи не вірив у переселення людей на інші планети. Творити там штучні міста, в яких за одну секунду від достатньо великого метеорита може загинути ціла цивілізація, – такий варіант видається мені цілковитою глупотою. Він дещо нагадує "людський акваріум", створений для того, щоб можна було жити у невластивому для людини середовищі. Природа діє інакше. Виводячи свого часу життя на сушу, вона не спонукала рептилій будувати собі на ній акваріуми. Вона йшла шляхом цілковитої зміни тілесної оболонки вічно живого Духу.

Треба сказати, що тут моя візія майбутнього суттєво розходиться з візією Миколи Даниловича. На щастя, маючи відчуття правильності "своєї" моделі, ми ніколи не прагнули перетягнути одне одного у свою віру. Кожен із нас має свій неповторний запас інформації, життєвих настанов, стереотипів, прозрінь. Той імпульс, який ми отримали, був не стільки пакетом застиглої інформації, яку ми повинні були просто механічно засвоїти, скільки згустком стороннього інформаційного поля, який, додавши щось нове, по-інакшому перегрупував і структуризував наше власне інформаційне поле. Ось чому кожен із нас дійшов своїх висновків, які можуть у чомусь не збігатися з висновками Іншого, і кожен виконує свою індивідуальну роботу, за яку відповідальний перед "своїм" Світлом.

Ще поясню, чому я так твердо переконаний, що людей, які сприйняли Світло, є багато. Коли я намагався уявити собі, як відбувається отой процес просвітлення, я якось вийшов на теорію фотосинтезу. Згадаймо: в кожній зеленій бадилинці є зерна хлорофілу, здатні увібрати в себе квант світла, тобто увібрати в себе енергію, виконавши відтак певну біологічну роботу. Завдяки цьому процесові й живе рослина.

Відповідно, є в суспільстві люди, які спроможні увібрати в себе квант інформаційної енергії і виконати певну суспільну роботу: створити нове вчення, нову наукову теорію, винайти новий механізм (відомий фізик Тесла описував, що всі його відкриття супроводжувалися спалахом Світла!), – іншими словами, стати джерелом нової ідеї, якої людство потребує цієї миті. Завдяки цьому процесові й живе людство. Такі люди не можуть бути пооди­нокі – їх багато, і я вірю, що в Україні найближчого майбутнього вони знайдуть сприятливий ґрунт.

А тепер іще раз повернімося до того в'язня, який, живучи в тісній камері, ширяє над світом. Минув час, закінчилося слідство, потім суд, і нарешті опиняюся в таборі. Кажу "нарешті", бо на той час мені вже не терпілося потрапити в товариство людей, яких я обожнював і які були для мене втіле­ним ідеалом. У таборі почалися будні виборювання собі "життєвого простору" і щоденного протистояння з табірною адміністрацією. Цей категоричний імператив змусив мене розполовинитися: однією своєю половинкою жити "земним" життям політичного в'язня, іншою – і далі ширяти в метафізичних висотах. Однак напруга прозрінь на той час значною мірою вже спала, і часом у душу закрадався липкий сумнів: а може, то були якісь галюцинації?

Аж ось настав іще один великий день у моєму житті (на жаль, дату я не запам'ятав). Я тоді розпочав другу добу голодування, оголошеного на знак протесту проти того, що, переводячи до карцеру, з мене зірвали натільний хрестик. У камері я був один, і перший день голодівки минув у спокої. Наступного дня мене викликає оперпрацівник і повідомляє, що він зв'язувався по телефону з прокурором, і той визначив, що після виходу з карцеру хрестик мені повинні повернути. Кожен, хто коли-небудь був у карцері, знає, як там важко домогтися чогось в адміністрації. Тому я відчув себе мало не переможцем, припинив голодувати й до кінця дня відчував велике душевне піднесення.

Збуджений, я міряв кроками камеру і звично вже витав думками понад світом. Вертався до своїх прозрінь, шукав розгадки того, що мені ще не піддавалося, – одне слово, цілковито абстрагувався від карцерного довкілля й поринув у роздуми. Якось дуже непомітно серед різноманітних розумових комбінацій і "теорій" вирізнилася одна, яка давала найбільше цікавих результатів. Я почав прикладати оту знайдену модель до найрізноманітніших ситуацій у світі, в Україні чи родині, і щоразу виявлялося, що я можу не тільки легко пояснити минуле, а й передбачити майбутній перебіг подій. Спершу було цікаво, і я зі щораз більшим азартом почав маніпулювати цією моделлю. Потім стало страшно: я відчув, що вийшов раптом на щось заборо­нене. Люди не мають знати своє майбутнє. Але спинити мозок було вже не сила. Внутрішнім зором я "зазирав" у щораз потаємніші глибини, знайдена формула негайно видавала результат на майбутнє, і від того ставало мото­рошно до млості.

Я навіть не зауважив, як настала година "відбою", наглядачі опустили нари, які в денний час підняті до стіни й закриті на замок, і це було якраз вчасно. Я не міг вольовим зусиллям зупинити роботу свого мозку, отож він "зупинився" сам. Мені запаморочилося в голові, я вже насліпо приліг на нари і раптом виразно почув остережний крик: "Молись!" Тоді майже в нестямі, вже не маючи сил звести руку, я подумки перехрестився... і вся темна пелена раптово спала з очей. Умить відновилися сили, я зіскочив із нар і розгублено озирнувся: що це було? Пам'ятаю, що мав у пам'яті якусь формулу, що давала знання майбутнього. Силкуюся згадати – і не можу. Списано. Заблоковано. Ще трошки помучився, згадуючи, а тоді змирився. Навіть більше, зрозумів, що тільки-но мене порятовано від божевілля.

І справді, моє єство не було готове до всевідання. Від нього був лише один захист – божевілля. Якщо не рахувати того, що сталося. Та списано було саму формулу, а не пам'ять про те, що вона давала. Я пам'ятаю, що формула була дуже проста, і світ у цілому дуже простий. А складність його походить від розмаїття комбінацій, яке дає ота проста формула. Порівняти це можна з дитячим калейдоскопом. Кілька простих шкелець у трубці, обертаючись у системі дзеркал, дають найрізноманітніші комбінації, які фактично не повторюються.

Минув іще якийсь час, і сумнів знову закрався в мою душу. А може, це знову були галюцинації? Може, все це наслідок доби голодування? Може, не відкриття тієї формули спричинило передбожевільний стан, а навпаки, сама "формула" була наслідком якогось божевілля? Сумніви дуже мучили мене, аж доки одного дня мені не було подаровано певного доказу.

Отримую я листа з України, з якого дізнаюся, що одна моя приятелька, вже втративши надію вийти заміж, народила позашлюбне дитя, щоб не залишитись у старості самій. І цей факт частково розітнув пелену забуття. Я чітко згадав, що передбачав це народження. Мені навіть пригадалося, як я усміхнувся тоді від думки: "Якби ж то Н. знала, що я тут про неї вигадую!" Тепер це сталося. І хоч цією згадкою мені не було повернуто саму формулу, проте підтверджено, що вона в мене справді була.

Відтоді я ніколи не змушував себе згадати її. По-перше, тому, що всевидіння вимагає цілковитої трансформації людини. Недосконалій, гріховній людині не можна дати в руки цей тонкий, делікатний інструмент. Вона поверне його проти інших людей, а головне – проти себе самої. Тому я з довірою і навіть вдячністю сприйняв оте блокування моєї пам'яті. По-друге, я цілковито переконаний у тому, що, коли це справді буде потрібно, блокування буде знято.

 

* * *

Легко уявити, що два описані мною випадки цілковито змінили мій світогляд. Він тепер, поза всяким сумнівом, релігійний і християнський. Проте він лише частково збігається із суто церковною парадигмою світу. Уточнювати тут я не буду: деякі елементи моєї світоглядної позиції надто нестандартні й "божевільні", щоб ризикнути винести їх на світло денне. Проте, вони задали мені певний ракурс, у якому я бачу світ Божий. Першою спробою виявити його було написання "Євангелія від Юродивого", на що я зважився ще в таборі. Історія його створення й публікації теж дуже цікава, тому я. на закінчення, опишу її.

У політичних таборах 70-80-х років писати щось на папірцях було майже криміналом. Всі писані матеріали ретельно перевірялись і за найменшої підозри конфіскувалися. Тому я довго не робив спроби записати свої про­зріння на папері. Проте весною 1982 року відчув дві спонуки до проби пера.

Першу викликав біль. Якось у нашій Зб-й зоні український політв'язень Олесь Шевченко запросив нас на вулицю, щоб прочитати свого вірша. В ньому описувалася історія виклику швидкої допомоги до хворої матері Олеся, коли київська служба 03, почувши сформульований українською мовою виклик, відмовилася прийняти його: "Говорите на человеческом языке!" Вірш був перейнятий болем і мукою за стан українства. Але не тільки ними. Був там іще тяжкий прокльон і навіть лайка у бік Росії. Олесь читав свого вірша емоційно, а в тому місці, де були прокльони, навіть із криком. А мені хотілося втекти, затулити вуха; в мені все кричало: ні, не так, не треба ненависті! Саме тоді й зародилося порівняння Росії з царівною-жабкою, зачаклованою злими силами.

Другу спонуку надали мені Микола Руденко і прекрасний російський поет Віктор Некіпєлов. Ми сиділи разом 15 діб у карцері; режим – "без вывода на работу". А це означало: з виводом у найцікавіші дискусії, на справжні літе­ратурні вечори. Ми слухали вірші п. Віктора (Микола Данилович своїх напам'ять не знав), розмовляли про долю і майбутнє наших літератур. І якогось дня обидва мої співкамерники – справжні метри у красному пись­менстві – раптом запитали: "А чому б Вам, Мирославе, не взятися за перо – не все ж писати скарги прокуророві!"

І я взявся. Кожну фразу довго шліфував у думці, а тоді крадькома запи­сував і намагався відразу ж вивчити напам'ять. Записані клаптики паперу ховав, де тільки можна було. Боявся не стільки бути покараним за "антирадянщину", скільки винести на глум найпотаємніше. І ось настав той день, коли я, знаючи свій твір напам'ять, вирішив прочитати його своїм друзям. За бараком, подалі від наглядацького ока, зібралася група зеків, які розуміли українську мову, зокрема українські політв'язні Микола Руденко, Олесь Шевченко, Генріх Алтунян, росіянин Віктор Некіпєлов. Читав я з унутрішнім острахом: чи сприйметься ідея прощення, якою пронизаний увесь твір? Адже це табір, де справді "пробачати найважче". Але я забув, що маю перед собою людей високого духу, вишліфуваного стражданням. Успіх був величезний, Микола Данилович сказав мені стільки високих і добрих слів, що ніяково їх і повторювати, Некіпєлов зголосився перекласти "Юродивого" російською мовою й "відповісти за росіян", а Олесь Шевченко – людина, задля якої я почасти й писав свій твір. – сказав: "Від нього хочеться бути кращим".

Микола Данилович наполягав, щоб я передав "Євангеліє від Юродивого" зеківськими каналами на Захід. Я вагався: адже для цього весь твір треба було якомога швидше переписати дрібненьким почерком на тонкому цигарковому папері. Це забрало б не одну годину, а на такий довгий час залишитися без "опіки" з боку наглядачів або табірних стукачів неможливо.

Микола Данилович гаряче переконував мене в тому, що все буде добре. Пригадую собі його аргументи: "Ось побачите, цей твір – твір із такими високими ідеями – обов'язково дістанеться на Захід. Пам'ятаєте, як писалося "Місто Сонця" Кампанелли? Він сидів у глухій середньовічній тюрмі й не мав паперу, щоб записати свої думки. Але коли це справді стало потрібним, раптом сталося чудо, і до віконця камери почала регулярно добиратися якась дівчинка. Вона приносила йому всі потрібні матеріали й, сторінка за сторінкою, винесла сам твір. Так "Місто Сонця" було врятоване для людства".

Врешті я зважився, й одного недільного ранку сів за писанину. День був чудовий, сонячний, і всі зеки вийшли з бараку надвір. Я залишився в кімнаті один. Якась млость і благодать розлилися в повітрі, наглядачі не ходили з обходом, стукачі розніжено вигрівалися на сонечку, а я писав... Минула година, дві, і в усвідомленні чуда, що в барак ніхто й не зайде, я скінчив роботу, вийшов на сонечко, аж сп'янілий від хвилювання, і відзвітувався Миколі Даниловичу. "Ну, то що я казав?!" – не менш схвильовано відповів він.

Текст щасливо дістався в Москву, тоді – на Захід, де через різні канали потрапив у руки Надійки Світличної. За якийсь час "Євангеліє від Юроди­вого" було опубліковане в журналі "Сучасність" у № 11 за 1988 рік з обереж­ною припискою: "Передруковано без відома і згоди автора".

 

Мирослав Маринович, Дрогобич,

червень 1995 року