П'ять хлібин Христових

 

Вже не раз мені спадало на думку: сама можливість заново пережити власне життя, відтворюючи його на папері – вельми звабна й надзвичайно тяжка робота душі та мозку. Спомин, який тебе повертає на тридцять років назад, часом буває яскравішим, аніж давно минулі події та обставини у своїй натурі. Але скільки ж тут усюди гарячого, болючого!

Пригадую себе влітку 1963 року й намагаюся зрозуміти: що ж мені дозволило вижити? Скажу правду: допомогло життя на природі, за містом, серед неповторних пейзажів, які лишилися тільки в пам'яті, бо всюди там пізніше запанував залізобетон. Яка ж вона була прекрасна – благословенна Конча-Заспа! Ні, я не збираюся відтворювати на папері те, що вмерло під лемешами бульдозерів – не зумію відтворити цієї краси. Куди, бувало, не поглянеш – від краю до краю заплави, розкішними травами вкривалася дніпровська земля після повені. І паленіли квіти серед трав – високі, барвисті, запашні. Це, мабуть, уже ніколи не відродиться – навіть тоді, коли нащадки спустять велетенські калюжі, на які зухвалі й нерозумні підкорювачі природи перетворили наш предковічний Дніпро. Виростуть там лопухи, чортополох, будяки, де котила свої барвисті, святково прикрашені квітами, зелені хвилі елітарна, найкраща в світі тимофіївка. Штучно не можна відродити того, що натхненно, з любов'ю, створювала природа впродовж тисячоліть.

Прокидався рано, до схід сонця, й вирушав до Дніпра. Там очікував, коли над заплавою, над зодягненими в ранковий серпанок водами Дніпра починало підійматися велике, червоне сонце. Досі я не знав таких почуттів: сонце зробилося особисто моїм, я відчував себе його сином. Це саме в такі хвилини народилися рядки:

 

Знову сонце зійшло,

День прибув.

Як мене не було,

Де ж я був?

 

 

Мабуть, жив у зорі –

В напівсні;

Чи в дубовій корі,

Чи в зерні.

 

Вітер хмари жене,

Дощ іде.

Як не буде мене,

Буду де?

 

Мабуть, в Сонце піду

До братів.

І усе там знайду,

Що хотів.

 

Що хотів, що бажав,

Брав зі сну...

На землі не дожав –

Там дожну.

1966

 

І хоч цей вірш написаний на три роки пізніше, я почав жити таким настроєм від 1963 року. Це не просто поезія – так я почав бачити світ, Всесвіт. Моє внутрішнє я злилося з "Я" всесвітнім (а воно існує) – і саме тому я мав сили, аби вистояти серед образ, принижень та потаємного й відкритого цькування.

Найболючішим, звичайно, було те. що я в дружині не мав друга. Вона спершу не цікавилася дачею, жила міським життям, але того літа, про яке йдеться, в неї пробудилася генетичне закладена в кожного українця любов до землі. Тепер на вихідні поспішала на дачу, працювала, не розгинаючись – завдяки цьому хоч садок та город якось тримали нас поруч. Та ще діти, звичайно.

Десь у порадах садівникам-аматорам ми вичитали, як врятувати садові дерева від плодожерки: буцімто слід на висоті близько метра пообв'язувати кожен стовбур вимоченою в гексахлорані ганчіркою. На той час у нас уже було півгектара доброго саду – вісімдесят плодових дерев. Вони почали щедро родити, ми не знали, куди дівати яблука, груші, абрикоси тощо, але й далі дбали про врожай – це вже стало своєрідним спортом.

Та ось на ранок виявилося, що наш сад згорів: молоді, хоч і потужні дерева не витримали наших "ніжних пестощів": гексахлоран пообпікав їхню ще не огрубілу кору. Вижило з десяток дерев, інші почали всихати. А найгірше було те, що нам через загорожу посилала мовчазні прокльони дружина Андрія Головка: побачивши, чим ми займаємося, вона зробила те ж саме.

Євгенія плакала, а я витлумачував цю подію як сигнал із того світу: якщо загинув сад кохання, виплеканий у власних душах, не бачити нам більше й саду присадибного. Не знаю, був то справді доленосний сигнал чи просто дурнуватий випадок, але шлюбне житі я наше було отруєне так само, як ми на чиюсь легковажну пораду отруїли сад.

Не хочу згадувати, хто з моїх сусідів по дачі не подав мені моральної підтримки – ліпше згадати, хто її подав. Це знов-таки був Василь Минко. До нього інколи приїздило подружжя Оглобліних. Якось я кинув через паркан Олені Федорівні червону троянду – Боже, як вона спаленіла! Була схожа на семикласницю, та й сам я почувався школярем. Як я заздрив Оглобліну! А його це потаємно втішало. Володимир Миколайович ставився до мене тепло, з пошаною – так само, як і Минко.

Я наблизився впритул до паркану, що розмежовував мою та Минкову садибу, й запитав Олену Федорівну:

– Скажіть правду, ви вірите в моє божевілля?

– Що ви, Миколонько! Я вірю у вашу одержимість.

Нічого іншого, окрім цих слів, мені й не треба було від неї. Тим часом я писав тільки те, що допомагало мені врости душею в глибини Космосу – в його, можна сказати, інтимні таємниці. Я кидав дрібно списані сторінки в архів, щоб писати про те ж саме знову і знову. Мені здавалося, що я починаю думати так само. як думає Космос – ми настроєні на одну хвилю. Я казав землі, небові, зорям: треба щось робити –так, як ми сьогодні живемо на скривдженій нами землі, далі жити не можна. Я сам себе відчував заораною землею, із якої вимивають гумус весняні води, а вітри підіймають чорнозем до хмар і несуть у моря й океани. Здавалося, я жив у змові з цілим Всесвітом. Був переконаний: увесь він оселився в мені, у моєму зболеному єстві. Так я колись назову книгу поезій – "Всесвіт у тобі". І це не буде метафора – це буде правдиве віддзеркалення моїх почуттів та думок.

І ніби погоджуючися зі мною, небо в той рік не дало жодного дощу ані весною, ані влітку. Земля була суха, як попіл на черені, на колгоспних полях чорніли велетенські лисини. Таке діялося не лише в Україні – посуха покотилася по всій імперії, котра називала себе Радянським Союзом. Казали старі люди: сто років ці землі не бачили такої страхітливої посухи. Не витерпів, прийшов до Кондуфора:

– Як ви, Юрію Юрійовичу, ставитеся сьогодні до моєї телеграми Хрущову?

Він безпорадно розвів руками:

– Не знаю, що й сказати. Мабуть, ось так: ми не віримо, а потім виявляється, що це правда.

Проте далі цього визнання справа не посунулася: як я ходив у божевільних, так воно й лишилося. Тепер цього не міг змінити й сам ЦК. Втім, ніхто там і не був заклопотаний моєю долею.

Того року на вимогу Хрущова вперше в історії СРСР (та й російської імперії взагалі) було закуплено за кордоном стільки збіжжя, скільки його виробляла Україна й Казахстан разом. І все одно від Балтики до Владивостока люди стояли не лише вдень, але й ночами у довжелезних чергах по хліб. 1963 рік можна вважати історичним: країна, яка колись півсвіту годувала пшеницею, почала годувати свій народ чужинецьким хлібом – вирощеним американськими та канадськими фермерами. І так це потім потягнеться через десятиліття. Навіть сьогодні, коли пишуться ці рядки, доведена до повного зубожіння Росія закупила в Канаді десятки мільйонів тонн пшениці. Поки що допомагає тюменська нафта. А що їстимуть росіяни, коли й нафту буде висмоктано із земних надр?

Привчені до псевдооптимізму газети того року хвалилися такими епохальними "здобутками" СРСР: на Уолл-стріті дивувалися, як багато в Росії золота, а в Одесі американські моряки були вражені, з якою швидкістю й чіткістю вивантажується з їхніх зерновозів заокеанська пшениця. Не можна не згадати Шевченкового вірша про дітей, котрі хвалилися великодніми подарунками. У сироти жодного подарунку не було, але й вона знайшла чим похвалитися: "А я в попа обідала". Отож і ми, сівши обідати до чужинецького столу, все ж таки знайшли, чим похизуватися.

12 серпня 1963 року зі мною сталося те, чого я, переконаний атеїст, не здатний був навіть уявити. Спробую розповісти про це послідовно.

Вранці, як завжди, пішов уклонитися Дніпрові й сонцю, що підіймалося над росяною заплавою. Туди й назад – шість кілометрів. Дорогою думав про те ж саме: як розподіляється біологічна енергія, добута землеробами, в різних сферах народного життя?

Поволі склалася модель, котра, на мою думку, загалом вірно відображала цю потаємну динаміку. Власне, нічого потаємного тут немає – все відбувається явно й відкрито, але нам важко осягнути увесь процес, аби зібрати його в єдиному фокусі.

Для простоти нашої моделі уявімо собі, що селянин зібрав урожай і його господиня напекла з нього хліба. Першу хлібину виставила на стіл селянська сім'я, зібравшись на святковий обід. Другу вирішили віднести ковалеві, який викував плуга, сокиру та не раз підковував коней. Третю з чималим невдово­ленням довелося поділити поміж війтом та урядником. Господиня напекла для них пирогів та шишок, але тіста використала стільки, скільки брала на одну хлібину.

Вже впродовж місяця вертілися в мрій голові ті хлібини, на письмовому столі лежав папірець, на якому значилося:

• селянська сім'я – перша хлібина:

• ковалева сім'я – друга хлібина;

• родини війта й урядника – третя хлібина.

Звичайно, для птиці, кабанів, волів та коней ніхто не випікає хліба, але вони також споживають збіжжя не менше, ніж селянська родина. Окрім того, рогата худоба споживає солому – з того, що вродила хлібна нива, ніщо не пропадає. Отже, дописуємо:

• домашні тварини – четверта хлібина.

Є в нас іще один живий організм, про який ми нерідко забуваємо – земля. Власне, земля не як земні мінерали, а як чорнозем, тобто гумус, на­громаджений Сонцем упродовж мільярдів років. Це є та жива сила, без якої взагалі не можна отримати жодної хлібини. Відомо, що злаки з гумусу ви­бирають біологічну енергію (органічні речовини); його. гумус, видувають вітри, вимивають весняні води. Аби нива не занепадала, втрачену землею біонергію належить щороку поповнювати. А проте й цього мало: треба давати органіки більше, ніж втратила земля, аби прогресивно нарощувати її врожайність.

Отже, і земля також вимагає для себе хлібину, котра належить їй по праву. Звичайно, земля вимагає її у вигляді гною, але цей очевидний факт зобов'язує утримувати значно більше тварин, аніж це роблять по наших селах. Між іншим, природне виродження тяглової худоби (на зміну прийшли машини) набагато зменшило поголів'я, і ми легко з цим примирилися. В цьому наше велике лихо, бо не бажає миритися земля.

Поміркувавши добре, дописуємо:

• земля – п'ята хлібина.

Можна також легко уявити: урядник та війт не будуть задоволені тим. що на двох дісталася лише одна хлібина – поміж ними почнеться боротьба за хлібину цілу. Кожен із них перетягуватиме на свій бік селянина та коваля – отже створюється динамічна система, в надрах якої відбувається вічна боротьба за місце під сонцем: претендентів шість, а хлібин тільки п'ять. Або:

на шість каналів п'ять потоків енергії.

Зрештою владоможці відберуть у селянина ту хлібину, котра належить землі. Вона довго мовчатиме, але ж прийде час – і виснажена, доведена до безплідності земля вже не нагодує ні селянина, ні коваля, ні людей, що живуть при владі. Всі вони втягнуться в криваву боротьбу. Кров литиметься доти, доки не народиться економічна система, де урядуватиме лише сонце – й ніхто більше. Кажучи сучасною мовою, урядуватиме капітал. Тоді шостий канал відмирає і суспільство починає жити у згоді із законами природи.

Мабуть, не треба довго пояснювати, що цю економічну модель із рівня сільського легко підняти до рівня державного чи навіть світового. Тоді ми побачимо три економічні сфери: землеробство, промисловість, державу. Тут належить лише переконатися, що землероб справді дістає від своєї праці саме п'ять хлібин (до того ж рівновеликих!), а не шість і не вісім. Моє інтуїтивне бачення належало підтвердити природними та суспільними аргументами.

Треба сказати, що це останнє мені давалося найважче. На той час я перечитав чимало книг щодо фотосинтезу в землеробстві. Виявилося, що хлібна нива не має стійких констант у розподілі енергії в зерні та соломі. Я ж був переконаний (знов-таки інтуїтивно), що сакраментальне число 5 треба шукати в енергетичних співвідношеннях поміж зерном і соломою. При цьому слід пам'ятати, що енергія соломи надходить в економічний кругообіг навіть тоді, коли тварини її не з'їдають, а втоптують у власний гній – тобто солома використовується як підстилка. При цьому вона повертається в землю разом із гноєм як органічне добриво.

Оці думки й заполонили мене 12 серпня 1963 року відразу ж після пробудження. І це не дивно, бо я місяцями не міг вирватися з їхнього кола. Коли ж повернувся з Дніпра й сів до письмового столу, мене надзвичайно вразила думка: а чи не є це ті ж самі п'ять Хлібин, якими Христос нагодував п'ять тисяч голодних? Пригадуєш, читачу: люди жадібно їли, тамуючи голод, та хліба не меншало – навпаки, його робилося більше й більше. Згадалося також вище таїнство церкви: частка хліба у вигляді проскури й ложка вина, котрі прихожанин споживає в момент причастя. А в Євангеліях, як відомо, Христос не раз каже людям: ви їсте тіло моє і п'єте мою кров. Звісно, йдеться про хліб та про вино...

Сковорода казав: у міфах і притчах біблійних треба вбачати закони природи, яких люди поки що не спроможні пояснити. Це, між іншим, не заважало Григорію Савичу бути глибоко релігійною людиною І славити Христа. Але його релігійність не була непорушне догматичною – вона допомагала йому вільною думкою пізнавати світ, Всесвіт.

А проте я, мабуть, у ті хвилини не встиг подумати про Сковороду. Як тільки в моєму мозку майнула думка про П'ять Хлібин Христових, стався полум'яний удар у мою голову і з'явилося відчуття вогненного шолому на черепі. Я увесь ніби опинився у вогненному вирі – моє "я" жило в центрі цього вогню.

Ні з чим не можна порівняти блаженства, яке наповнило мою душу. Ні любов до жінки, ні споглядання рукотворної й нерукотворної краси земної – ніщо й ніколи не дає людині такої повноти щастя. Належить додати: щастя й могутності. Я раптом відчув себе налитим такою силою, що переді мною мали розступитися гори. Був певен: ось піду в ЦК, розповім про своє відкриття – і там відразу ж побачать, що це говорю не я – говорить Всесвіт моїми вустами.

У мій мозок і мою душу вливалися слова і думки – саме вливалися без звуків чи якихось зорових образів. Я починав знати те, що взагалі закрито для людей. Так, наприклад, мені було сказано, що в роках вісімдесятих при­рода відмовить радянській державі в можливостях дальшого існування: якщо вона не перебудує економічної системи, то має впасти. Головною причиною падіння буде те, що ця держава виснажує землю (гумус) і багатства надр.

Я цілком ясно чув (якщо тут годиться слово "чув"), що мені належить іти до керівництва компартії та переконувати: потрібна велика, безкровна перебудова; така перебудова, яка зробить виробника вільним, незалежним, а частка сонячної (біологічної) енергії, котра належить землі, буде безвідмовно повертатися в гумус.

12 серпня 1963 року серед космічного полум'я прояснилося й енер­гетичне співвідношення поміж зерном та соломою: 40 відсотків енергії зосе­реджено в соломі, а 60 відсотків у зерні. Отже – 2 до 3. Це належить розуміти як статистичну закономірність – на якомусь конкретному полі співвідно­шення може дещо різнитися.

Тепер енергетичний обіг у земній економіці глобально виглядатиме так:

 

Формула енергії прогресу
Солома (2/5)		Зерно (3/5)
земля	худоба	селянин	промисловці	Держава та логос

 

Тут ясно видно, що в сільському господарстві завжди має лишатися три хлібини – тобто три рівновеликих частини біологічної енергії, якою годується людство. Одна витрачається на харчування та інші потреби самих хліборобів. друга – на компенсацію енергетичних втрат гумусу, третя на годівлю тварин і птиці (ясла). І лише дві хлібини з п’яти мають право розділити порівно держава та промисловість.

Тоталітарна держава витрачає на себе й промисловість три хлібини. Саме ця космічна арифметика й приводить її до загибелі. Причина доволі проста: тоталітарна держава виснажує землю. Тоді Творець через голод і народні злидні ламає таку державу, аби відновити світовий порядок. Власне світовий порядок підтримується автоматично, якщо все збіжжя залишається у повній власності землеробів. Тільки тоді й виникають ринкові відносини – отже, виникає капітал.

До речі, те. що новонароджений Христос (Логос) приходить до людей через ясла – знов-таки елемент міфу. Давно ж бо відомо: релігія без міфу неможлива. Звідси випливає, що й сама Діва Марія не різниться від грецької Деметри, бо то є земля, Мати Людства.

Пізніше Ю.Копит десь таки роздобула для мене невелику книжечку засновника фізіократії Ф.Кене – і я побачив, що фізіократи знали це співвідношення. Навіть "Економічна таблиця" Ф.Кене побудована на цій формулі. Власне, Кене й сам стверджує, що вона є законом Творця.

Втім, я багато писав з цього приводу: "Економічні монологи", "Шлях до хаосу", в архіві є праця "Не заглядывая в святцы". яку я написав у концтаборі Проте ніде, окрім "Метафізичної поеми", я не писав про ту надзвичайну подію в моєму житті, яку можна назвати зустріччю з Богом. Цілком можливо, що краще, ніж у поемі, я про це розповісти не зможу, бо це той стан людської психіки, який взагалі словами не відтворюється. Принаймні тут, у спогадах, я цієї мети не ставлю – моя мета суто фактологічна.

Три доби я прожив із полум'яним шоломом на голові. Мушу сказати, що тільки міцний організм і здорова психіка здатні витримати це нелюдське напруження. Мабуть, контакти Світового Розуму з людством відбуваються набагато частіше, ніж нам про це відомо. Та не завжди людський організм витримує зіткнення з цією космічною силою: Всесвіт і людина надто різняться своїми масштабами. Десь я читав, що Паскаль в останню хвилину свого життя записав: "Я бачу вогонь!" На цьому записі й скінчилося його життя. А проте, як потім я виявив, таких освідчень залишилося чимало.

Ось одне з них. Член Української Гельсінської групи Мирослав Мартинович, перебуваючи в слідчому ізоляторі КДБ, чомусь напружено роздумував про мої "Економічні монологи", з якими я його познайомив іще в рукописі. В основі його роздумів стояли П'ять Хлібин Христових. І тут сталося те, що пережив я 12 серпня 1963 року – зустріч із Пантократором. Мирослав розповів мені про це в уральському концтаборі. Про такий самий випадок казав мені Петро Григоренко – автор передмови до "Економічних монологів". Але це для нього були надто інтимні переживання – на відміну від Мариновича, він про них розповідати не любив. Мені він признався після того, як я розповів про себе: "І зі мною таке було". Що це правда, легко здогадатися, прочитавши передмову, яку Петро Григорович написав до "Економічних монологів".

Усе, що я переживав упродовж 12-15 серпня 1963 року, я гарячкове накидав на папір у той самий час, коли мене палив Космос. Правду кажучи, я не випускав з рук олівця й паперу цілих три доби. Мені було навіяно, що ці записи я мушу віднести до ЦК, аби там зрозуміли, з чим компартія матиме справу. Коли 1981 року арештували Раїсу й відібрали квартиру, мій архів родичі винесли в гараж. Зрозуміло, чиї руки його не раз перемацували.

1985 року мене відпустили на місяць із сибірського заслання до Києва. Я відразу ж поїхав до Кончі-Заспи, де в мене, крім гаража, нічого не лишилося. Уважно переглянув архів – записів 12-15 серпня 1963 року там уже не було. Рукопис, на мою думку, становив сторінок 300. Не повернула його й Служба Національної Безпеки, працівники якої нещодавно привезли мені додому літературні твори, конфісковані КДБ під час численних обшуків. Власне, вони привезли тільки те, що великі майстри шмонів записували в протоколи. Але куди дівали гебісти те, що крали? А крали вони не менше, ніж вилучали офіційно.

Викрадено й дещо таке, чого б мені не хотілося нікому показувати. Певно, в кожної людини трапляється те, що їй неприємно навіть згадувати. Ну, скажімо, розгнівався на друга і настрочив йому дурнуватого листа. Доки писав, гнівливість проминула й до тебе повернувся розум. Було б добре такого листа спалити, але тебе хтось покликав, ти кинув його в шухляду й забув. Трапляються також інтимні речі, про які належить знати лише тобі самому. Усе це викрадено разом із рукописами, які для мене надзвичайно дорогі. Мабуть, на підставі "документів" у КДБ готували на мене компромат.

Самозрозуміле, що зустріч із Пантократором для мене, атеїста, була великим потрясінням. У хвилини, коли на мене впав Розумний Вогонь, я сидів у дачному кабінеті за письмовим столом. То було небесне ствердження, що моє припущення щодо П'яти Хлібин Христових як серцевини космічного вчення про земну економіку цілком справедливе. Лише цього відкриття досить, щоб пережити неабиякий психічний струс. Адже й досі Церква навчає, що біблійний сюжет із п'ятіркою хлібин належить розуміти цілком буквально. Земна людина вимагає чуда, аби повірити, що Христос справді був Сином Божим. Їй не спадає на думку, що чудом є Нагірна проповідь та інші повчання Христа – вона прагне міфу. Розгадати алегорію титанічних масштабів вона неспроможна – їй значно легше перетворити Христа на циркового ілюзіоніста. Те ж саме можна сказати про епізод, коли Христос на весіллі перетворює звичайну воду на вино. До речі, саме цьому епізодові не в останню чергу ми мусимо завдячувати, що Київська Русь стала християнською країною. Князь Володимир любив вино, він не уявляв Київ вічно тверезим на магометанський лад – це стало одним із мотивів, чому князь відхилив Коран і прийняв Євангеліє.

Через годину після зустрічі з Розумним Вогнем я вийшов на терасу. Найдивовижнішим було те, що я одночасно жив у двох площинах – нормаль­но сприймав земну реальність, хоч мозок мій був прилучений до Світової Монади. Саме так, у вигляді Монади, постане в моєму оповитому полум'ям мозку Той, Хто променевою мовою розмовляв зі мною. Мирослав Маринович під впливом зустрічі з Монадою став поетом, а я, що ніколи не знав і не любив фізики, певною мірою (в межах необхідного) зробився фізиком[1].

Хоч я й не був вільний од незвичайного відчуття – відчуття полум'яного шолому на голові – та через годину-півтори трохи оговтався й повністю віддався блаженству, котре можна назвати блаженством пізнання. Годині о десятій до кабінету зайшла Євгенія – внизу на мене чекав сніданок. Не підозрюючи, як виглядає моє обличчя, я радісно мовив:

– До мене прийшов Бог. Я саме зараз розмовляю з Ним. Снідайте без мене.

Напевне, ці слова та вираз мого обличчя вжахнули Євгенію. Я потім збагнув, що абсолютно не володію мімікою – обличчя було застигле, непорушне, ніби гіпсова маска. Так тривало, мабуть, цілий тиждень. Євгенія мовчки позадкувала до дверей, а через півгодини до мене піднявся Сава Голованівський.

Повторюю: відчуття реальності я не втрачав, отже, розумів, що це пере­лякана Євгенія покликала Саву. Вже не пригадую, як складалася наша розмова. Та. власне, її пригадати неможливо – то була імітація розмови. Сава прийшов для того, щоб оцінити, наскільки небезпечно в мене "з'їхала стріха". Виглянувши у вікно, я побачив на Минковій садибі Миколу Бажана – він очікувально дивився на вікна мого кабінету. Мені було ясно, що Микола Платонович очікує на Саву. Звістка про те, що Руденко остаточно збожеволів, миттєво облетіла Кончу-Озерну.

Тим часом я відчував, що м'язи обличчя мене не слухаються: силкуючись посміхнутися, я створював на власному обличчі якусь неприродну машкару – і цим посилював враження ненормальності. В той день до мене завітав голова колгоспу із Глевахи Марченко – мій і Минків спільний друг. Це була розумна, інтелігентна людина і добрий господар. Судячи з усього, вже поінформований про мій стан, він удавав, ніби нічого не знає. Підхопив мене й потягнув до озера. де вже на старому килимі парувала юшка, зварена луговим сторожем, стояла горілка, лежали огірки й помідори. Вслід за нами чимчикував Василь Минко. Ми з Василем Петровичем допомогли Марченкові написати книгу про глеваський колгосп – саме це й пов'язало нас дружбою.

За нашими садибами в заплаві розляглися глеваські сінокоси, де на отаві поміж величезних скирт сіна випасалися сотні молодих бичків та ялівок. Щоразу, коли голова приїздив у своє лугове господарство, неминуче відбувалися пікніки. Марченко був добрим співаком, ми любили його слухати. Коли випили по чарці, він, як завжди, почав співати. Минко також удавав, що зі мною нічого не сталося – друзі не хотіли вірити у мою хворобу й усе робили, аби я вийшов зі стресового стану.

Ми не раз розмовляли з Василем Петровичем про можливість пізнання світу – отож тепер Минко ніби продовжував колись почату розмову:

– Людська голова безсила супроти... – Він широко розвів руки, наче хотів обійняти цілий світ. – Супроти безмежності. Нам бодай розгадати те, що довкола діється.

Кілька років тому Минко написав п'єсу "Не називаючи прізвищ", котрій судилася щаслива сценічна доля – в СРСР не було театру, який би її не поставив. Минко дуже швидко розбагатів – кажуть, п'єса йому принесла близько двох мільйонів карбованців. Він ходив по Києву та по Москві з набитими червінцями кишенями й давав гроші кожному, хто до нього звертався. Звичайно, здебільшого зверталися літератори, яким не таланило так, як Минкові.

Але в серпні 1963 року Минко жив уже доволі скромно – розпозичавши людям сотні тисяч, він не отримав від них і десятої частки. Здебільшого Василь уже й не пам'ятав, кому давав позичку, бо це звичайно траплялося після доброї чарки. Від минулого багатства лишилося два будинки – дача в Кончі-Озерній та хата, яку він збудував у селі під Валками братові. А проте

я не чув ні разу, щоб він гнівався на письменників, котрі скористалися з його щедрості – лише інколи посміхався у сиві вуса:

– О-о. якби мені повернули борги, я знов би перейшов на шампанське. – І далі жартома римував: – Бо я панського роду – п'ю шампанське, як воду.

А він справді у свій час відмовився від горілки й напував усіх шампан­ським. Гостей у нього завжди було так багато, що шампанське доводилося привозити ящиками.

В день, про який розповідаю, мені було не до веселощів, але я намагався зобразити зацікавленість піснями та розвагами. Мудрий і надзвичайно добрий Василь Петрович це бачив, але вирішив опікуватися мною в такий спосіб, буцімто не помічає в мені жодних змін. Так це було й надалі. Він був старший від мене майже на два десятиліття, але ми звергалися один до одного на ти. Мушу сказати: якби не Минко, тяжке б мені жилося і в цей рік, і в роки наступні.

Хоч я й робив перерви у спілкуванні зі Світовим Розумом ба, навіть змушений був випити горілки, але впродовж трьох діб відчував себе міцно прилученим до нього. Повертався до кабінету й поринав у безмір Космосу. Конкретних образів зорового характеру я не бачив, і все ж враження було таке, ніби я проходжу Галактику наскрізь. Здавалося, лише тілом був на землі, а вся моя духовна сутність жила окремо – зодягнена у світло, вона вивчала Всесвіт.

Не знаю, чи переглядала Євгенія те, що я записував у ці дні, але вона вжахнулася, коли я оголосив, що мушу віднести свої записи в ЦК КПУ – так повелів мені Бог. І віднести належить у чернетці – це дуже велика таємниця, не маю права здавати на передрук. Хай передруковують у ЦК. Я й на мить не сумнівався, що вони негайно ж передрукують і роздадуть членам політбюро для ретельного вивчення: адже до них звертався Господь Всемогутній! Так це тоді виглядало у моєму мозку, але мені здавалося, що так має виглядати в реальному світі.

Особливо налякав Євгенію коротенький, але вельми рішучий та нещадний вступ до рукопису, який мені було продиктовано третьої доби – на прощання. Кажу ''продиктовано", бо в тексті цього документу зовсім не було моєї волі - він і мене самого лякав своїм змістом. Пригадую, вступ починався такою фразою: „Завершується земний цикл, який налічує шість тисяч років". Далі йшлося про те, що земна цивілізація наближається до свого космічного іспиту, який має бути нещадним. Особливо це стосується Радянського Союзу, де партбюрократія поневолила народ, запровадивши рабство. Якщо керівництво компартії не отямиться й не перебудує народне життя на демократичних засадах, у недалекі роки воно буде покаране. Насувається розплата – і вона буде страшною...

Мабуть, слова були трохи інші (крім першої о рядка, який пам'ятаю), але загальний зміст я передаю цілком вірно. Євгенія почала благати, щоб я зняв бодай оцей вступ, не носив його до ЦК, але я їй суворо відповів:

Не маю права цього зробити – це продиктовано Богом.

Сьогодні я добре уявляю, що мало знайдеться жінок, які б усе це сприйняли інакше, ніж сприймала Євгенія. Але годі мене дивувало і вражало: чому дружина не може побачити й усвідомити того, що бачив і розумів я?

Адже ж під нашим дахом протягом трьох діб у всій своїй мудрості й неви­мовній могутності перебував Бог – як цього можна було не відчути?..

Десь, мабуть, 16 серпня 1963 року я вже був у ЦК. До Кондуфора, який керував усіма науковими, літературними та мистецькими справами в Україні, потрапив одразу ж. Поклавши йому на стіл рукописа, відокремив вступ і подав Юрію Юрійовичу. До речі, це був тоді вельми вродливий чоловік мого ж таки віку, грек за національністю. Біля нього сидів Г. Шевель, що колись був моїм безпосереднім шефом – у роки, коли я редагував "Дніпро". Тепер він завідував ідеологічним відділом ЦК. Потім стане міністром закордонних справ і виступатиме в 00Н тільки російською мовою.

Подаючи вступ КондуфоровІ, я сказав такі слова:

– Ось мої повноваження. Почитайте при мені. Я не мав права довірити це друкарці, прошу передрукувати тут, у вас. Коли прочитаєте весь рукопис, прошу викликати мене для розмови.

Прочитавши вступ. Кондуфор тихо сказав:

– Ну, якщо вже почалися погрози партії...

– Я записав те, що було продиктовано Богом.

Уклонившись, я вийшов і повернувся в Кончу. Минуло, мабуть, місяців зо три, а мене ніхто не кликав до ЦК. Тоді я знову пішов до Кондуфора.

– Я здав вашого рукописа до бібліотеки, – пильно придивляючись до мене. сказав Юрій Юрійович.

– Прошу повернути його мені.

Кондуфор вийшов із кабінету і незабаром повернувся з рукописом. Ми ні про що не говорили – я взяв його и рушив на вулицю. Де сьогодні цей рукопис? Знищений чи зберігся в архівах КДБ?

Нещодавно послав поштою на домашню адресу Кондуфорові свій томик віршів, надрукований видавництвом "Дніпро" у 1991 році. Юрій Юрійович прислав подяку на бланку академіка УАН. Сьогодні він є директором Інституту історії. Відтак по-дружньому поговорили по телефону. Ми не бачилися з ним майже тридцять років.