Деякі роздуми, спричинені смертю Миколи Руденка

 

Дивна річ: існує велика кількість людей, котрі мають набагато більше за мене прав писати про життя пана Миколи: його сподвижники і соратники, ті, що сьорбали з ним тюремну баланду і боролись разом з ним за права людини, його рідні, врешті-решт. Чому ж мені, людині, яка знала пана Миколу не так довго, хочеться написати щось про його життя? Напевне тому, що життя цієї людини не належить лише його сподвижникам-товаришам чи навіть рідним – воно належить всім нам, людям , задля яких він зробив так немало у цьому світі.

У певні часи , коли людство, нагромаджуючи оману за оманою, втрачає шлях, Всесвіт посилає своїх вісників для того, щоби цей шлях людям показати. Що може бути більш містичним, більш величним та незбагненним, аніж пробудження у душі фронтового політрука, (який, якщо чимось і вирізнявся поміж людей його прошарку та покоління, так це кришталевою чесністю та незрадливістю,) великого знання, яке дозволило йому записати фізичні формули, що не змогли спростувати найбільш досвідчені фізики-теоретики та написати економічну працю, що склала епоху не тільки в українській, але й загальносвітовій економічній думці? Нехай ці факти поки що визнані не всіма, але це лише справа часу, який може видатись тривалим лише за мірками звичайного людського життя, але аж ніяк не для історії. Я вважаю, що з часом ми ще достатньо повно оцінимо той період у житті пана Миколи, коли він писав листи до ЦК з метою запобігти катастрофі загальнодержавного характеру – і це буде потрактовано не як ідеалізм та тимчасове засліплення, а як втілення найголовнішого закону світу – закону Милосердя до всіх тих людей, яким через прозріння пана Миколи далася принципова можливість звільнитись від свого минулого та піти у майбутнє. Хто такий для мене Микола Руденко? Це вісник, чистий вогонь, що проніс незаплямованою чашу Знання ціною свого Життя. Той, хто не знав пана Миколу особисто, може прочитати його „Спогади”, і навряд чи зможе не погодитись з такою оцінкою духовної сутності цієї людини. Достатня кількість людей боролась проти більшовицького режиму, немало достойних людей страждали, немало віддавали свої життя. Але пан Микола є особливим і у цьому ряду, оскільки причина його страждань виходила понад навіть ці шляхетні зразки праведників епохи. Він, перш за все, страждав тому, що жодним іншим чином не міг донести звістку, яку ніхто крім нього донести не міг. Його не було ким замінити, і у найголовнішому завданні свого життя він був один, маючи можливість лише частково поділитись тягарем цієї відповідальності навіть з найближчими людьми, без яких невідомо чи і витримав би він... І все ж були камені, які могли покласти тільки його руки, і нічиї інші. Тому мабуть він і став центром і лідером українського правозахисного руху, і не в останню чергу, з моєї точки зору, падіння імперії відбулось доволі безболісно для людей, що її населяли тому, що у центрі сил стояла енергетика таких людей, як Микола Руденко, Петро Григоренко, Андрій Сахаров.

На жаль у нас, українців, є дурна традиція: ми або не помічаємо своїх героїв, або, посмертно, робимо з них ікони, доволі далекі від оригіналу. Життя таких людей, як пан Микола, не потребує іконізації чи канонізації, але воно, безумовно, потребує наслідування та засвоєння того, заради чого такі люди жили та віддавали своє життя. Архімед казав: ”Дайте мені точку опори, і я переверну землю”. Такі люди, як пан Микола, якраз і є тією точкою опори для Вищих Сил. Це люди, за допомогою яких міняється мислення цілих епох. У зв’язку з цим нам, як сучасникам і спадкоємцям пана Миколи, треба зробити максимум, щоби такі основоположні, наріжні його книжки як „Економічні монологи” та „Гносис та сучасність” були якнайширше доступні широкому загалу. Тому що там зібрана квітесенція всього того, що він повинен був передати нам, його людям-сучасникам. З того часу, як я дізнався про смерть пана Миколи, мене постійно переслідує враження того, що ми з ним про щось не договорили, не добалакали. Думаю, всі ми з ним про щось не добалакали, бо він височів поміж всіх нас, його друзів та сучасників, як айсберг поміж льодинок. Хотів би завершити ці роздуми двома віршами: одним – присвяченим панові Миколі, а іншим – самого пана Миколи, бо вони найбільш ємко відображають сутність його життя.

 

4.04.04.

Олександр Чистяков

Шанувальник

 

 

 

 

 

Борис Чичибабін

 

Я плачу о душе, и стыдно мне и голо,

И свет во мне скорбит о поздней той поре.

Как за моим столом сидел смеясь Микола

И тихо говорил о попранном добре.

 

Он – чистое дитя и вы его не троньте.

Перед его костром мы все дерьмо и прах.

Он жизни наши спас и кровь пролил на фронте,

Он нашу честь спасет в собачьих лагерях.

 

 

На сердце у него ни пролежней, ни пятен,

А нам считать рубли да буркать взаперти...

Да будет проклят мир, где мы долгов не платим,

Остановите век и дайте мне сойти.

 

Не дьявол и не рок, а все мы виноваты,

Что в семени у нас, когда б хоть гордый, чад.

И перед чванством лжи молчат лауреаты –

И физики молчат, и лирики молчат.

 

Чего бояться им, увенчанным и сытым?

А вот поди ж, молчат, как суслики в норе.

А в памяти моей смеющийся сидит он -

И с болью говорит о попранном добре.

 

Нам только б жизнь прожить.

Нам только б скорость выжать,

Нам только б сон соспать об ангельском крыле.

И некому узнать, и некому услышать

Мальчишку, что кричит о голом короле.

 

И Бога пережил – без веры и без тайны,

Без кроны и корней, продавший дар и род

По имени Иван, по кличке Ванька-Каин,

Великий и святой, и праведный народ.

 

Я рад бы все принять и жить в ладу со всеми,

Да с ложью круговой душе не по пути.

О, кто там у руля? Остановите время!

Остановите мир и дайте мне сойти.

 

 

 

Микола Руденко

***

Вже сонце піднялось.

Обчовгана льодина

Синіє серед гір.

На ній іскриться сніг...

Я поміж скель стою –

Я, снігова людина.

Покірні небеса

Мені лягли до ніг.

 

Я в пам’яті зберіг

Вівтар з гірських молілень,

Димок пахучих смол,

Численних Будд лице.

Колись я був монах.

Шляхами перевтілень

Душа моя пройшла –

Замкнулося кільце.

 

Ви чуєте мене,

Оті державні homo,

Що вже забули як

Свобода вигляда?

Розніжені, гливкі...

Чи вам таки відомо,

Куди історії

Спрямована хода?

 

То я вам підкажу:

Ви прийдете до мене.

Ростимуть будяки

На вулицях столиць.

Помруть вогні реклам.

Ви схилите рамена,

Щоб біля ніг моїх

Упасти долілиць.

 

Тому що ви – раби:

Дітей навчає мати

Боятися

Вказівного перста.

Ні, ви не вмієте

Свободу шанувати –

А тільки з неї щось

Путяще вироста.

 

Ви чуєте мене?

Остання б’є година.

Вже дихає вулкан,

Який давно погас.

Я поміж скель стою –

Я, снігова людина, –

І зважую, що буде після вас.

 

**********