Підсумок обговорень концепції «третій шлях України». Узагальнюючий нарис.

Підсумок обговорень концепції «третій шлях України». Узагальнюючий нарис.

Спробуємо у цьому узагальнюючому дописі підсумувати основні проблеми, які виникали при обговоренні даної концепції, давши відповіді на найбільш типові запитання та сумніви, що виникали в учасників обговорення.

Перше і найголовніше, що турбувало багатьох співрозмовників – це непроробленість багатьох технічних деталей концепції, її перш за все поетичність і тільки потім видима фізична застосуваність. На цей закид ми відповіли би таким чином. Зараз країна находиться на зламі поміж минулим та майбутнім, саме у часи таких зламів виникають нові вектори розвитку суспільної свідомості, які раніше дрімали у «непроявленості», вектори нових світобачень і нових типів розвитку. Тому не у завданнях даної концепції дати якийсь чітко обумовлений план дій на майбутнє, який необхідно було би втілювати зі всією потугою державного апарату, крок вправо-крок вліво розстріл. Основна мета цієї концепції – посіяти у суспільну свідомість сучасної України, яка знаходиться «на зламі» поміж старим та новим, зерно пошуку, мрію, «синього птаха», за яким варто йти, заради пошуку якого варто і жити, і вмирати. «На зламі» суспільної свідомості визначаються напрямку розвитку на століття вперед, і якщо стародавня Індія у свій час вибрала рухатись у напрямку думок про Вічне – то це і обумовило всі її подальші шляхи та пошуки, як і виникнення великого мистецтва та великої культури. Якщо Америка із самого початку вибрала рухатись у напрямку практицизму – то і народила технократичну цивілізацію, культурні пошуки якої є дуже обмеженими внаслідок КОНЦЕПТУАЛЬНОГО спрямування думок людей у напрямку найкращого облаштування світу цього особисто для себе. Вектор спрямування масової свідомості і визначає концептуальний тип та забарвлення розвитку цивілізації як такої, тому сьогодні, на зламі цивілізації та метаісторії старої та нової України, ми і спробували визначити той вектор спрямування думки, який буде визначати та відзначати всю подальшу історію цієї держави і цього народу.

Однак деякі деталізації, все ж таки, зробити варто, тому треба детальніше визначити деякі моменти, важливі для розуміння та осмислення даної концепції. Наша концепція не є такою, яку необхідно впроваджувати всією потугою бюрократичного апарату, у всякому разі це може бути необхідним лише у окремих її ділянках. Однак ця концепція виставлена на дане обговорення для того, щоби вона починала ПРАЦЮВАТИ у душах та думках людей. Тому ми сподіваємося на деякі "ефекти працюючої концепції", і у процесі обговорення довелось бачення таких наслідків виписати окремо та систематизувати. Отож, деякі наслідки ПРАЦЮЮЧОЇ концепції, як вони нам бачаться.

1. По-перше, люди задумаються над тим, що сучасна світова та внутрішньодержавна ситуація вимагає знайти вирішення тих протиріч, які роздирають сьогодні світ. Корінь цих протиріч лежить у площині ДУШІ ТА ПСИХОЛОГІЇ, і лише у другу чергу у площині економіки. Це стосується України зокрема, це стосується світу у цілому.
2. Українці задумаються над тим, що КОЖНА нація світу, і українська у тому числі, має своє певне особливе призначення у цьому світі, пов'язане з виявленням певного способу думки, певного "психологічного образу", і саме цей образ, як і успіх чи неуспіх його проявлення, і визначає долю нації у світі. Економічні чинники - вторинні.
3. Кожна людина захоче стати "трошечки вченим", оскільки аспекти наукового осмислення реальності на даний час почали впритул наближатись до найглибших таїн людської психіки, і без цих знань та вмінь (наукових знань стосовно гармонізації себе та наближення впритул у тому числі і точних наук до аспектів "психічної реальності") людина не буде цілком повноцінною у майбутньому світі.
4. У аспекті економіки: якщо людина знайде у глибині своєї душі, свого психічного "я" аспекти гармонії та рівноваги, значно оздоровиться ситуація у тому плані, що момент взаємопоборювання людей, як суб'єктів економічної діяльності, зміниться на взаємодопомогу та взаємопідтримку.
Грубо кажучи, людина повинна мати базові економічні свободи, але у той самий час треба культивувати психологію "єдиного державного організму", щоби людина відчувала і свою відповідальність перед іншими членами загальної спільноти. Наша концепція перш за все КУЛЬТУРНА і ПСИХОЛОГІЧНА, тому вона зможе працювати за будь-яких типів економіки. Але для повного свого втілення вимагатиме таких типів економіки, які по максимуму НЕ ЗАВАЖАЛИ БИ концентрації людей на ушляхетненні своїх душ.

Про економіку в умовах нашої концепції потрібно виписати окремо. Ми попробували описати вади існуючих та існувавших систем, як вони нам бачаться. І виходячи з цього сказали: потрібно культивувати такі типи економічної діяльності, які схиляли би людей до думок про взаємодопомогу та взаємопідтримку. У концептуально-ідеологічному плані ці пошуки знаходяться у руслі пошуків ідеології солдіаризму, дещо про філософсько-економічну концепцію солідаризму можна дізнатись за нижчим посиланням

http://ntsrs.nm.ru/solidarizm.htm

СОЛИДАРИЗМ

Солидаризм - это учение об обществе, утверждающее солидарность разных его частей. Солидаризм противостоит тоталитарным учениям классовой или расовой борьбы. В центре его стоит человеческая личность: она может быть только целью, никак не средством. Но, в противоположность индивидуализму и либерализму, солидаризм подчеркивает факт, что личность существует не сама по себе: своими знаниями, своей культурой, своей рукотворной средой человек обязан другим людям. Человеческое "я" нельзя отделить от "мы". Сознание общего "мы" - основа каждого сообщества. Неизбежные в нем конфликты надо решать не стремлением одной стороны подавить другую, а нахождением общих для обеих сторон ценностей и соподчинением столкнувшихся интересов этим ценностям. Солидаризм прежде всего образ действия: искать в людях то, что их объединяет, а не то, что их разъединяет.

Однак цим не вичерпується економічний блок нашої концепції, тобто напрямки у галузі економіки, на які ми радили би звернути найпильнішу увагу майбутній Україні. В Україні є потужні напрацьовки української школи фізичної економії, яка заснована та розвинута на засадах філософської школи українського антропокосмізму, визначними представниками якої були українці С.Подолинський, В.Вернадський та М.Руденко. Для глибшої деталізації принципів цієї школи дам уривок зі статті сучасного «метра» цієї школи, голови тов. ім. С.Подолинського, професора, пана Володимира Шевчука. Йдеться про відмінності поміж різними еволюційними типами ринкової економіки, починаючи з наявної тепер у більшості розвинутих країн соціально-орієнтованої ринкової економіки та закінчуючи необхідним для цього типу економіки вдосконаленням – перехід на стадію екологічно та соціальноорієнтованої ринкової економіки.

…Проте країни, що скористалися цією моделлю (соціальної ринкової економіки), швидко переконалися в обмеженості й соціальної ринкової економіки. Адже зовні привабливий високий рівень матеріального добробуту базується в кінцевому рахунку на інтенсивному індустріалізмі, який завдає все відчутнішої шкоди довкіллю.
Тому набуває актуальності модель екологічно та соціально орієнтованої ринкової економіки (ЕСОРЕ), запровадження якої демонструє реальну можливість «вписування» господарських систем у природне середовище.
Її екологічний компонент є обмежуючим параметром, який має об'єктивну пріоритетність і тому вимагає жорсткої субординації інших складових моделі, соціальний — цільовим орієнтиром, що спрямовує господарювання у гуманістичне русло, а ринковий описує механізм розвитку господарських систем…
…Прикладне використання моделі стає можливим завдяки обґрунтуванню сценаріїв «вписування» економічних систем у природну сферу. Відтак перехід до моделі ЕСОРЕ передбачає втілення низки стратегій, якими є:
— економізація господарських систем;
— маркетизація економізованих господарських систем;
— соціальна орієнтація ринкової економіки;
— екологізація соціально орієнтованої ринкової економіки
Визначальною серед названих стратегій є економізація господарських систем. Вона зачіпає глибинну складову моделі ЕСОРЕ і потребує:
— розмежування господарських систем на реальну та монетарну сфери, а саме — сферу створення та руху потоків товарів, робіт і послуг (реальна економіка) та сферу створення грошей і обігу грошових потоків (символічна або віртуальна економіка);
— модифікацію реальної та монетарної економіки шляхом структуризації на викладених концептуальних засадах і виокремлення в їх складі нових підрозділів суспільного відтворення та типів суспільно-господарських відносин.
«Вписування» економічних систем у природну сферу вимагає принципово нової інтерпретації структури суспільного відтворення. У найбільш загальному окресленні це потребує виокремлення нових підрозділів із складу існуючих та доповнення традиційної структури економіки новими підрозділами...
Переосмислення сутності виробництва дозволяє вести мову про кілька його типів, якими є:
— акумулювання поточної енергії, виробництво якої здійснюється завдяки космічному випромінюванню (зокрема нафта та газ виникають внаслідок дії сонця у процесі перегною рослин упродовж тисяч років, таким чином енергія Сонця трансформується у звичні для нас сьогодні енергетичні носії, якби ми зуміли виробляти нафту чи газ, а не тільки добувати – то це би стосувалось сфери виробництва. А так нафтогазова галузь стосується сфери видобутку та виготовлення, оскільки сама нічого не творить а лише використовує, є редуцентом) ;
— нагромадження живої речовини, виробництво якої є наслідком процесів фотосинтезу (будь-які продукти харчової промисловості не можна виготовляти, не маючи у первинному ланцюгу явища перетворення сонячної енергії у живу речовину внаслідок фотосинтезу);
— генерування інтелектуальних продуктів, здійснюване людьми як мислячими істотами (тобто окрема інтелектуально-іноваційна діяльність, частиною якої є «сфера високих технологій», примітки мої, О.Ч.)…

…господарські системи, діяльність яких полягає у видобуванні енергоносіїв та інших корисних копалин і їх перетворенні, а не акумулюванні енергії та нагромадженні речовини, належать до сфер видобутку та виготовлення, але не виробництва…
…Водночас антропогенні та техногенні фактори призводять до необхідності доповнення складу реального сектору економіки принципово новим підрозділом, який умовно може бути названий рисайклінгом. Він охоплює сукупність природо-, людино- та ресурсовідтворюючих процесів, а його запровадження пояснюється необхідністю інтерпретації господарських систем за аналогією до біосфери, яка самовідтворює себе і в якій відсутнє поняття відходів.
Відтак діяльність господарських систем доречно уподібнити природній діяльності, виокремлюючи у складі реального сектору економіки такі притаманні екології системоутворюючі поняття, як продуценти, консументи та редуценти . До продуцентів (їх доцільно вважати первинним рівнем реального сектора економіки) пропонується відносити сферу виробництва у викладеному її розумінні; до консументів (вторинний рівень) — сфери видобутку, виготовлення, обміну, розподілу та споживання; а до редуцентів (третинний рівень) — сферу рисайклінгу.
Пропонована стратегія «вписування» господарських систем у природне середовище дає змогу долати вади традиційних підходів до інтерпретації економіки та її структури, які призвели не лише національно-господарські системи багатьох країн, в тому числі й України, але і світогосподарську систему загалом до екологічної, соціальної та економічної кризи.
Потреби «вписування» економічних систем у природну сферу вимагають нового тлумачення відносин власності та споріднених з ними орендних і кредитних відносин між представниками колишніх, теперішніх та прийдешніх поколінь.
У структурі відносин власності слід виокремлювати загальнолюдську власність, що належить усім поколінням, а не окремим з них. Відтак об'єктами права загальнолюдської власності мають бути джерела відтворюваних і невідтворюваних ресурсів та досягнуті людством інтелектуальні надбання.
Об'єктами права власності теперішніх поколінь треба вважати відтворювані природні та інтелектуальні блага, самостійно здобуті цими поколіннями, та успадковані ними від попередників…
…Вкрай важливою стає ідентифікація об'єктів права власності прийдешніх поколінь. Такими об'єктами є обсяги загальнолюдської власності, збільшеної на частку власності теперішніх поколінь, що переходить у спадок нащадкам, за винятком спожитих невідтворюваних ресурсів та шкоди, заподіяної природі і людям.
Зменшення загальнолюдської власності варто розглядати як своєрідну позику, взяту минулими та сучасними поколіннями у майбутніх поколінь. Необхідність визнання цього специфічного кредиту стає дедалі нагальнішим у даний час, коли виявляються все помітнішими факти не лише зростання такої заборгованості, але й неприхованого пограбування нащадків.
Істотною передумовою нагальності відстежування цього типу економічних відносин стає те, що борг, взятий у прийдешніх поколінь їх попередниками, є незворотним. Торкаючись його відшкодування, доречно вести мову тільки про умовну компенсацію цього боргу: адже його можна повернути нащадкам лише у вигляді частки благ, здобутих їх попередниками. Тому стає безальтернативним захист загальнолюдської власності, обсяги якої мають бути примноженими чи принаймні збереженими заради виживання й розвитку прийдешніх поколінь.

http://www.kraina.org.ua/ua/material/401/ (повний текст статті)

Принциповим у даній концепції є те, що школа вводить у обіг поняття ЕНЕРГЕТИЧНОГО БАЛАНСУ ЛЮДСТВА, яким і належить з точки зору цієї школи керуватись націям та країнам у розробці своїх економічних програм з метою перевести економіку з екстенсивного редуцентного типу розвитку на рівень самовідтворюваної, збалансованої системи, як це властиво, наприклад, біосфері. Детальніше з цього приводу рекомендую подивитись у спорідненій концепції «ІК», що знаходиться за цим посиланням

http://www.kraina.org.ua/ua/module/national-idea/conception/113/

Особливістю є те, що питання власності у даному економічному блоці не є ключовим у принципі. Для фізичної економії, важлива не форма власності, як така, а ЕНЕРГЕТИЧНИЙ БАЛАНС ЛЮДСТВА. Що мається на увазі. Як вище відмічено, економіка складається з трьох сегментів: продуцентів, редуцентів і консументів. Сучасна цивілізація перероздула другу частину з цих трьох сегментів економіки і утворила техносферу. Перший сегмент можна поставити у паралель із біосферою, третій – із ноосферою. І поки у виробництві буде переважати сфера видобутку, пов’язана з використанням НЕВІДНОВНИХ природних ресурсів, людська цивілізація, безвідносно до форм власності, буде котитись у прірву. Поясню на конкретних прикладах. Газовидобуток може бути у приватних руках, може бути у державних, може бути у колективних. Але у незалежності від форми власності ніяк не змінюється та сутність справи, що надмірне викачування газу з земних надр врешті-решт веде до зсувів земної кори і провокує землетруси. Так само стосовно вирубки дощових лісів Амазонії. Це можуть робити приватні особи, можуть робити колективи, це може робитись навіть на цілком законних підставах, згідно патентів урядів. Але від того не міняється той факт, що на даний час почала пересихати Амазонка і міріади вірусів та бактерій, які раніше мирно існували у перегної дощових лісів, тепер мають шанс піти у широкий обіг, вкрай важко виліковна гарячка Ебола взялась саме звідси. І якщо міліони загинуть від епідемій, то загиблим не буде жодної різниці, вирубали дощові ліси приватні власники чи колективні. Тому фізична економія виходить саме з принципів енергетичного балансу людства, сутність якого детально роз’яснена за вищими посиланнями. Сутність підходу полягає у тому, що друга сфера людського виробництва, техносфера, повинна бути врівноваженою третьою, ноосферою і таким чином система набуде здатності самовідтворювання, властивої біосфері. Механізми знову ж роз’яснювались за посиланням, зокрема таким сферам господарських зацікавлень людини, як гумус, нафта, газ треба надати статус загальнолюдської власності, а їхнє безвідшкодовне використання розглядати як обкрадання прийдешніх поколінь. Грубо кажучи викачав нафту – будь добрий, проінвестуй пошук альтернативних джерел енергії і цими здобутками людської ноосфери ВІДШКОДУЙ забране у прийдешніх поколінь. А не так як тепер, коли «Брітіш Петройл» скупає патенти на нетрадиційні джерела енергії по всьому світу і кладе їх під сукно, щоби не заважали її бізнесу. В Україні з такого роду загальнолюдського скарбу присутній гумус, саме у такому контексті його і треба розглядати. Всіма можливими способами, на рівні держави, необхідно ініціювати загальнопланетарні обговорення з цих питань, тому що коли, наприклад, по світу прийдуть смертельні епідемії від поруйнованої біосфери (біосфера мститься), то епідемія не буде розбирати, на якій території хто живе. Тому перше завдання держави у цьому плані, це сприяти такому напрямку розвитку ноосфери, щоби та перетворила техносферу з системи руйнівної до системи урівноваженої, тобто продуценти та консументи повинні врівноважити редуцентів. Якщо у подібного роду проекти будуть вкладати засоби і цим перейматись приватні власники – треба підтримувати ТАКИХ приватних власників. Якщо колективні – підтримувати ТАКИХ колективних. І у будь-якому разі зробити ДЕРЖАВНОЮ ПОЛІТИКОЮ.

У плані же власне кажучи форм власності світ на даний час, і це співпадає з базовими, концептуальними цінностями солідаризму, йде до розвитку та утвердження самокерованих громад, у тому числі як суб’єктів господарчої діяльності, але це не повинно, як було за часів СРСР, порушувати базові економічні свободи приватної ініціативи для тих, хто бажає ними користатись. Цікаво, що у концепції нашого типу неможливо уникнути того, щоби зробити вивчення законів людської душі та пошуки шляхів гармонізації психології людини активним суб’єктом суспільних стосунків, не обмежуючись лише законами механічного товарообігу та економічних свобод . У Гітлерівській Німеччині та Англії існував вільний ринок, у СРСР – ні, але психологією державного керівництва Рейх був набагато подібнішим до СРСР, ніж до Англії. Тому втілення наших ідей в умовах практичних держав вимагає особливого типу державного службовця, який би у своїй діяльності керувався би перш за все кодексом честі, а вже потім якимись своїми особистими вигодами та бажаннями. І ми вважаємо, що плин подій змусить більшість людей зробити особистий та свідомий вибір саме у цей бік. Тому що або людина добровільно та свідомо почне змінювати психологію егоїста у психологію альтруїста, або НІЩО не зупинить цивілізацію від загибелі. І це проблема ПСИХОЛОГІЇ людей, проблема тієї самої НООСФЕРИ, яку ми вважаємо не "надбудовою", а активним компонентом всіх відносин як усередині людського суспільства, так і взаємин людського суспільства з біосферою та таким іншим. Тому ми у своїй концепції закликаємо, перш за все, ушляхетнювати ноосферу, сферу думки, і з цих підвалин думати про все інше. Безвідповідальні люди, які внаслідок особистих меркантильних інтересів діють за принципом «після нас хоч потоп» та «Васька слушает да ест» копають могилу собі і своїм дітям. По цілому світу повинні зорганізуватись групи людей, які керувались би ПРИНЦИПОВО ІНШОЮ ПСИХОЛОГІЄЮ, НІЖ ЛЮДСТВО КЕРУВАЛОСЬ ДОСІ, тоді хвора тканина суспільства врешті-решт почне замінюватись на здорову. Банальні «ігри» з тасуванням форм власності абсолютно ні до чого привести не можуть, тому що приватний, колективний чи монопольно-державний егоїзм все одно залишається егоїзмом і вступить у стосунки конкуренції та війни з іншими егоїзмами такого типу та оточуючим довкіллям, яке він, цей егоїзм, буде вважати просто об’єктом для своєї діяльності, тоді як насправді існує взаємозалежність та взаємозв’язок. Без комплексного ДУХОВНОГО перетворення людини, всі тасування форм власності у бік колективізму будуть просто неефективними, оскільки поміняє егоїзм індивідуума на егоїзм більш загального типу і на цьому все закінчиться.

Наприклад, якщо український колективний власник піде у ліси Амазонії, то буде займатись тим же, що й приватний. Тому що питання у тому, що він захоче отримати прибуток і буде керуватись егоїстичними бажаннями свого колективу. Щось зміниться на краще лише у тому випадку, якщо колективний власник проживатиме безпосередньо у лісах Амазонки, та й то не у тому випадку, якщо він захоче продати свої ліси, заробити гроші та переселитись кудись на Гавайї. Щоби було інакше потрібно, щоби колективом була вся нація. Але це вже загальнонаціональна власність. Те саме з нафтою та газом. Так що з точки зору енергетичного балансу людства нічого суттєво не зміниться.

Ну і щодо дуже важливого питання – мотивації людини на побудову, наприклад, тієї самої ефективної та потужної, екологічно та соціально збалансованої, економіки. Будь-яка економіка нормально розвивається лише тоді, коли ті, хто її творять, якось зацікавлені в її розвитку. Радянька економіка існувала доти, доки існувала комуністична ідея – щось там щодо побудови комунізму ще за життя теперішнього покоління. Ну і потім ще якийсь час - по інерції, за рахунок нафтодоларів, аж поки ті, хто ті долари котролював, не усвідомили в тому свого власного інтересу тільки для себе. Коли ніякої ідеї зовсім нема - то максимум на що здатна економіка такої держави - на рабську працю. І в якійсь мірі в Україні зараз так і живе, і ніхто особливо працювати і не хоче, бо нема заради чого, крім тієї відносно невиликої частини підприємців, які справді вкладають в справу свої зусилля і свою душу. Тому мова якраз саме про це і йде - що треба об"єднати приватний інтерес з планом і з розвитком держави. Приблизно так, як ми всі це уявляли собі в 1991 році стосовно приватизації, коли кожен з нас хоч в якійсь частині мав стати власником і підприємцем. Тобто щоби абстрактна «загальнонародна власність» була не власністю державної бюрократії, а реально здійсненої спільною власністю багатьох людей, кожного на своєму місці, відповідального кожен за своє. Але все повинно бути налаштоване, як у оркестрі, за спільної гармонією і планами розвитку, визначеними загальнонаціонально. У плані НАПРЯМКІВ розвитку, звичайно, а не керуванні сороканіжкою на предмет, якою ногою услід за якої їй потрібно переступати.

Визначившись з цими питаннями, хотілось би ще додатково зазначити, чим саме для нас є розвиток держави, нації та людства. Цей розвиток для нас є розвитком ІДЕЙ. Зі своїм циклом весна, літо, осінь та зима. А всі владні структури та інші «органи» суспільного організму – лише певні канали для проведення через себе чи «відпрацювання» того чи іншого типу ідей та їхніх конгломератів, і гармонійність суспільного життя буде визначатись принциповою гармонійністю цього конгломерату ідей, і нічим іншим – всі конфлікти усередині «конгломерату» автоматично обернуться конфліктами у суспільстві та суспільних інститутах. Тому хотілось би детальніше зупинитись на схемах циркуляції та оновлення ідей усередині соціального організму, як це нам бачиться і малюється.

Почнемо зі структури влади. Структура влади, яким би чином не назвався той устрій, який присутній у кожній конкретній країні, „народоправство” чи якось ще, завжди буде мати природну ієрархічну структуру. Тобто будуть ті, хто визначає загальні напрямки думки, згідно яких буде мислити більшість людей у країні, прошарок професіоналів – керівників, економічний прошарок та прошарок робітників-виконавців. Навіть якщо „зруйнувати все до самих основ” (що часто виникає при болючих зламах на межі зима-весна), через деякий час на місці старого знову виникне структура зі всіма компонентами, змінені будуть лише персоналії, що може позначитись на зміні напрямків мислення загалом у країні. Зі змінами напрямків мислення той самий тип структури буде набувати інших порівняно з минулою структурою забарвлень та призначень. Але через деякий час, коли структура, внаслідок природного консерватизму людської природи, почне набувати характеру скам’яніння, якщо провідники нових способів мислення „починуть на лаврах” а каста керівників перетвориться у замкнену структуру, яка зайнята само відтворенням себе, нові ідеї та напрямки, необхідні для подальшого зростання та перетворень країни, почнуть „бродити” у всіх прошарках суспільного механізму і шукати для себе нових брамінів (провідників думки), кшатріїв (виконавців-управлінців) та примкнулих до цих двох „лідерських” верств вайш’їв – „людей економіки” та шудр-виконавців. Якщо нова структура має достатньо сил для того, щоби м’яко, „зсередини”, перетворити стару – виникають еволюційні зміни, ні – революційні зміни. Окремий випадок коли старе внаслідок тих чи інших причин консервує себе на необмежений час, тоді виникає спільнота за типом „консервної банки”, коли всі ідеї та практика старих циклів починає ходити по колу, недоліки системи (які будуть у будь-якої системи) починають домінувати, виникають важкі економічні неузгодженості та „водорозділ” суспільства за схемою „каста панів” (за означенням панів) та „каста рабів” (за означенням рабів). Врешті-решт або країна гине під тиском зовнішнього ворога (окремий випадок – катаклізми та стихійні лиха, подібні яким описані у Біблії у переказах про Содом та Гоморру та Великий Потоп), внаслідок старіння втративши здатність до самозахисту, втративши життєву силу, або ж виникають особливо криваві революції, бунти та т.п., що нищать країну зсередини та змушують починати все практично спочатку, але вже на новому оберті розвитку. Так сталося у 1789 році у Франції, так само сталось і у нас у 1917 році, частково відбувається і тепер.

Ті люди, які починають творити щось нове дуже часто свято переконані у тому, що „вони перед нас були погані тому, що погані, а ми будемо хороші тому, що хороші” і це є пастка номер один. Через деякий час найбільш активний „революційний” елемент стає тими самими керівниками і змушені дбати за сталість тієї структури, яку сотворили. А цей момент „підтримки структури” вже має свої власні внутрішні закони. Тому без постійного оновлення енергій, без постійного удосконалення розуміння того, чим живе і чим ПОВИННА ЖИТИ країна будь-яка, навіть найкраща, влада через деякий час приречена на стагнацію та опиниться на місці тих, кого перед тим нещодавно повалила („нещодавно” може бути через сто років, а може бути через десять – залежить від інтенсивності перебігу суспільно-ідейних процесів), і або вдосконалювати саму себе зсередини, або взяти курс на перетворення себе самої у за означенням „касту панів” зі всіма наслідками цього напрямку дії. Для того, щоби уникнути такого перебігу подій (а такий перебіг подій закладений у природі речей) необхідно спробувати зробити таким чином, щоби система постійно мала здатність до природного самооновлення.

Яким чином цього можна було би досягнути? Західна демократія пішла шляхом постійного оновлення структури через періодичну заміну керівної ланки та право людей на протест проти свавілля влади, що зафіксовано у профспілках та такому іншому. Своє це зробило, але на даний час структура цього типу знаходиться на межі своєї недосконалості та на шляху до переходу у стан „каста рабів” – „каста панів”. Це сталося тому, що структура була розрахована на оновлення у МЕХАНІЧНИЙ спосіб, вона у жодному разі не передбачала ушляхетнення та культуру думки широких народних мас. Тому виник прошарок управлінців, який задля збереження свого впливу на політичне життя країни, починає культивувати найбільш примітивні та маніпульовані людські якості, що мають свій корінь у найпримітивніших інстинктах, на аналізи яких побудував свій психоаналіз Фрейд. Внаслідок цього у найбільш розвинений демократіях сьогоднішнього світу, див. США, вибори зводяться переважно до ротації тих самих еліт, які не дають абсолютно жодного нового порівняно з попередньою елітою ідейно-психологічного наповнення країні, країна перейшла у фазу стагнації і при такому типі розвитку величезні економічні та соціальні проблеми справа всього лише часу, і не такого великого часу. Для американської демократії сьогоднішнього типу вкрай необхідний „середній американець” саме у тому вигляді, у якому він є тепер. Це потворно та образливо для людської природи, тому не має жодного позитивного майбутнього і потребуватиме значних, багато у чому кардинальних змін. Право на протести не змогло у даному разі допомогти Америці тому, що сам характер протесту був дуже обмежений і обумовлений лихварським, міщанським характером самої цієї цивілізації. Тому всі протести відбувались у певному зачарованому колі і „матриця” навчилась більш-менш адекватно на них реагувати і пускати у потрібне їй русло. З деякими поправками це ж саме стосується і Європи.

Схід йшов іншими шляхами, але теж не зміг уникнути своїх пасток і на сьогоднішній момент не видно тієї східної країни, яка могла би просто зсередини себе самої цих пасток уникнути. Схід більш ніж дбав за культуру думки, культуру мислення, АЛЕ ЦЕ ПЕРЕВАЖНО ОБМЕЖУВАЛОСЬ КОЛОМ ІДЕЙНИХ ПРОВІДНИКІВ ТА МОЖНОВЛАДЦІВ. Широкі народні маси за означенням вважались керованими реципієнтами, долею яких є якнайретельніше слухатись своїх провідників. Дещо до народних мас проникало „дифузією” – у вигляді казок, легенд, споглядання шедеврів архітектури та мистецтва, що були збудовані у багатьох країнах Сходу, переважно Індії. Але назагал тут вже давно дуже чітко встановився розподіл „каста панів – каста рабів”, і щось почало мінятись у кращий бік лише після приєднання у свій час Індії до англійської імперії. Країни Сходу були нездатні себе захистити унаслідок того старечого маразму, у якому перебувала їхня правляча верхівка. Це було або внаслідок системи спадкових каст (як в Індії) чи консервації незмінної системи влади, без огляду на її ефективність чи неефективність, як у Китаї. На той час західна цивілізація дала деякий поштовх у розвитку суспільних процесів великого Сходу, але й досі, при зовні демократичній формі правління, Індія перебуває у рабстві кастового звичаю, і негідник уроджений брамін чи кшатрій у внутрішньосуспільній ієрархії буде завжди вищим, ніж розумний та чесний вайш’я чи шудра, не кажучи вже про паріїв, навіть якщо останні вищі у ієрархії державної бюрократії, ніж перші. Механічне сприйняття західної моделі суспільства поєдналось з деякими внутрішніми атавізмами, і Індія як потерпала від внутрішньої немочі та безсилля. які призвели до завоювання її у свій час англійцями, так і потерпає. Це відбувається тому, що суспільство у цілому поки що не в силах переламати тисячоліттями затверділої системи спадкових каст, не знаходять для цього достатніх аргументів для широких народних верств. А багато хто цього не дуже і бажає. Це теж шлях, конфліктний у своїй природі, і поки ці конфлікти не будуть адекватним чином вирішенні – годі чекати з Індії якогось нового слова для людської цивілізації, якого вона не сказала би вже досі.

Китай розвивається зовні більш динамічно, але насправді стару імператорську касту управлінців просто поміняли нові комуністичні, участь народних мас у керівництві державою у тій системі не передбачена у принципі. Економіка багато у чому побудована на використанні дешевої робітничої сили, у тому числі невільничої у таборах. Для Китаю, можливо, це і не є дуже поганим шляхом, особливо якщо врахувати, що на початку 20 століття Китай практично повністю перетворився на країну опіумних деґрадантів, варто перечитати описи мандрівників, що спілкувались на той час з китайцями у Китаї. Але еволюція країни поки що все одно йде у межах побудови дуже чіткого водорозділу „верхи-низи”, і про те, що необхідно цей водорозділ долати задля здатності системи до постійного самооновлення ніхто навіть не замислюється. Тому Китай на даний час теж не показує людській цивілізації нічого такого, чого би в ній не було здійснено вже до цього моменту.

Ісламські країни Сходу стали на шлях у кращому вигляді відносно ліберального панування догми шаріату, і у цих пошуках панування догми забули про те, що велику культуру ісламського Сходу створили зовсім не догматики шаріату, а великі суфії та святі ісламу: Румі, Газалі, Сааді, Хафіз, Ібн Арабі та інші, для яких і християни – „люди книги” – і „язичники” могли бути братами, а не нечистими псами. Тому що, як казали вони, Аллах єдиний на всіх, але кожен знаходить його на своїх шляхах і може назвати по своєму. А Любов - це єдине вічне та незмінне, що єднає серця, бачення та народи. У результаті на ісламському сході виникає та сама „каста панів” (у фундаменталістів це мусульмани, а всередині мусульман „воїни Аллаха”) та „каста рабів” („невірні” та звичайні люди-мусульмани чиєю долею є – беззастережно коритись догмі). У більш людяних суспільствах, як у Ірані, створено свого роду „народну демократію”, але, по-перше, лише для мусульман, ніхто крім мусульман членами такої „демократії” бути не може а по-друге народу нав’язується зверху диктат ідеології, і будь-які пошуки вправо-вліво дуже суворо караються та пересікаються. Тобто система все одно взяла курс на самовідтворення і рано чи пізно стане перед невирішуваними у межах цієї системи суперечностями, які доведеться достатньо болюче долати.

По ходу дискусії довелось зануритись у роздуми над тим, на якому етапі виникають спотворення розвитку держави, у якому енергетичний цикл оновлення ідей «закривається» таким чином, що стають необхідними вибухи-революції для повернення природного енергетичного балансу, перетворення системи з системи закритого типу у систему самооновлювану і внаслідок цього природно самовідтворювану. Крім того довелось помислити про те, що це взагалі таке – держава, звідки вона береться і як розвивається. Таких поглядів щодо її генезису виявилося два.

Перший є примітивно-дарвіністським - при цьому держава розглядається як суспільне утворення, можливо тільки трохи більш складніше, ніж первіснообщинне чи навіть і тваринне стадо. Звичайно тепер такий підхід здається нам занадто примітивним і спрощеним, але давайте не будемо зовсім відкидати його і просто спробуємо зрозуміти, що саме в ньому не так, чи в чому саме там приховується та загроза, яка пізніше і приводить до неправильного розвитку.

Якщо виходити саме з цих позицій – то на чолі якогось первинного суспільного утворення завжди ставав найактивніший, найрозумніший чи найсильніший чоловік (людина). В той момент ніякого «узаконення» своїх прав він звичайно і не потребував, бо ставав цілковитим відображенням того стану речей, який виникав внаслідок дії принципу природного відбору. Але проблема виникає в іншому – в тому, що є дві складових такого добору: сам природний добір як наслідок боротьби за виживання і прагнення до розмноження та джерело, з якого він черпає для себе матеріал. Таким джерелом є мутації, відхилення від норми. Причому, зауважте, що в природному середовищі, наприклад в стаді диких тварин, самі тварини одного і того ж виду ніколи такі відхилення не знищують – відбір здійснюють переважно зовнішні чинники – або природне середовище проживання, або інші тварини – здебільшого хижаки. Тому тварини з такими відхиленнями від норми, внаслідок яких вони виявляються менш пристосованими – гинуть, а ті, в розвитку яких проявилося щось позитивне – виживають і дають нове, вже частково відмінне потомство та можливість нового розвитку для всього виду.

Але трохи не так воно відбувається в людському середовищі – тоді, коли користуючись своїми розумовими здібностями такий чоловік ( умовно кажучи – лідер чи може навіть вожак) починає направляти всі свої зусилля якраз на те, щоб знищувати саме ті мутації, які можуть здаватися і поганими відхиленнями, але які можуть призвести і до виникнення чогось кращого, але саме такого, що з часом почне становити загрозу чи конкуренцію вже йому. Тобто вже на цьому етапі виникає певне спотворення природного еволюційного процесу і мабуть не в кращу сторону.

Але й це ще не все – тому що до певного моменту такому лідеру, чи навіть групі лідерів якщо він, чи вони і дійсно – найкращі боятися все-таки зовсім нічого. Проблеми виникають пізніше – тоді, коли він в силу якихось обставин починає втрачати владу чи впевненість в собі. Наприклад – в силу старості, яка наближується, або внаслідок хвороби. От тоді він вже і сам починає виступати за впровадження такого механізму відносин, який би вже захищав його і все те, що ще вчора йому самому здавалося слабким, немічним і просто поганим і таким, проти чого ще вчора він сам всіляко боровся. В цьому звичайно вже проявляється позитивна складова – оскільки починає проявлятися той механізм природного добору, який досі придушувався, але зате з’являється і негативна – тому що сама інтенсивність добору знижується і тому що іноді таке «узаконення» може привести в результаті до створення таких нових законів – байдуже чи то юридичних, чи то просто суспільних, які будуть захищати не тільки того «слабкого», який мав би стати джерелом розвитку чогось нового, але й того, який все-ще залишається при владі і який цією владою не хоче поступатися навіть незважаючи на те, що вже давно не відповідає реальним вимогам життя. Тому в реальному, навіть в сучасному політичному житті все це завершується утворенням якогось певного компромісу між цими двома найгіршими варіантами розвитку – або повним знищенням всіх слабких і беззахисних, як це наприклад було в фашистській Німеччині або таким суспільством, де при владі залишаються ті, хто вже давно реально втратив всі свої найкращі якості і хто давно вже не являється ні найсильнішим ні найрозумнішим представником людського роду, що частково нагадує деякі африканські та південноамериканські владні режими і ще більше нагадує нам те, що ледь не було збудоване в Україні останнім часом.

Проте така точка зору лише частково відображає ситуацію, тому на противагу їй існує інша теорія походження держави - теорія про виникнення держави як наслідку певного суспільного договору. Така владна структура виникає тоді, коли певна група людей для вирішення своїх спільних проблем запрошує когось стороннього або вибирає серед себе когось такого, хто міг би це зробити краще за них. В основному це стосується двох речей – або того, щоб вирішувати внутрішні конфлікти і запобігати їхньому виникненню, особливо тоді, коли існування та розвиток таких внутрішніх конфліктів може призвести до загибелі суспільства, або того, щоб організовувати людей для захисту від якогось зовнішнього ворога, тобто це стосується того, що тепер називається внутрішньою та зовнішньою політикою. В цьому випадку люди мовби делегують такому владному утворенню якусь частину своїх прав, «довіряють» йому. Тоді цей керівник має бути вже не настільки сильним чи активним, як бути мудрим і вся його влада ґрунтується вже не стільки на застосуванні сили, як на довір’ї інших людей. Це нормально-регульований суспільний механізм, але і тут рано чи пізно виникає загроза його спотворення – тоді, коли цей володар починає зловживати владою, або:
а) використовуючи надану йому довіру не для розвитку всього суспільства, а для захисту власних інтересів і для збереження займаного становища – тоді він починає обманювати людей, переконуючи їх, що він якнайкраще справляється зі своїми обов’язками, або навіть якщо вони і розуміють, що це не так – то переконуючи їх в тому, що або вони все-одно ніяк не обійдуться без нього, або – що його все-одно зовсім нема ким замінити.
б) використовуючи надану йому владу і силу не для захисту від зовнішнього ворога чи для вирішення внутрішніх конфліктів, а для приниження людей і усунення навіть самої загрози виникнення будь-якої можливості свого усунення.

Так от – цікаво, що і такий підхід теж виявляється дуже знайомим для нас, особливо в світлі наших недавніх спогадів про епоху Кучми.

Але що ж тоді робити? Напевно враховуючи те, що в людині одночасно проявляється, умовно кажучи, і «божественна» і «тваринна» складова – обидва таких підходи до розвитку держави треба було би якось об’єднати. Тим більше, що все це виявляється надто близьким для України не тільки в світлі останніх подій, але й враховуючи її історичний розвиток. Так, на початку становлення Київської Русі були поєднані саме цих два підходи до розвитку держави – тоді існували розвинуті сильні племінні мікро-держави і дійсно були запрошені чужинці-варяги для об’єднання всього суспільства в єдину сильну державу, що врешті-решт таки і було зроблено. Та й сама назва одного з наступних князів «Мудрий» теж напевно багато про що говорить. Але все-це, разом взяте, чомусь все-ще так і не каже нам, як всі ці проблеми мають бути вирішені нами зараз – коли ми все-ще ніяк не можемо визначитися зі своїми шляхами побудови держави. Зате тепер ми вже можемо напевно встановити інше – саме те, про що і говорили на самому початку цього невеликого дослідження і воно теж досить цікаве – те, що і в першому і в другому випадку цей елемент спотворення позитивного розвитку державного утворення завжди зміщується в один і той же бік – в бік узаконення права того, хто вже й так знаходиться при владі на те, щоб надалі самому вирішувати, кому залишатися при владі чи кого вибирати замість себе, замість того, щоб це здійснював якийсь зовнішній чинник – чи то природній добір і зовнішнє середовище – в першому випадку, чи то зібрання людей (або рішення наймудріших та найповажніших людей) – в другому. І ось саме це і є основним елементом спотворення розвитку державного механізму аж до виникнення загрози його повної деградації і знищення: чи то в наслідок внутрішніх конфліктів – революцій та бунтів, чи то внаслідок зовнішніх чинників – як втрати незалежності і завоювання іншими державами. Знову ж, корінь лежить у області людської психології, проблеми виникають при бажанні привласнити «під себе» те, що повинно за логікою речей працювати «від себе» задля інших людей та суспільства у цілому.

Беручи до розгляду конкретний випадок нашої української революції, то ми стали на заваді утворенню повністю закритої на собі „касти панів”, яка у своїх засадах і не намагалась би мислити про необхідність свого ідейного та функційного самооновлення, і нічого нового порівняно з минулим цієї країни з собою не несла У ПРИНЦИПІ. З „помаранчевими” справа була кращою, але на жаль вони не змогли знайти ефективну та дієву і потрібну для країни згоду та однорідність всередині самих себе. Однак не треба думати, що якби навіть у нову владу взяли нових людей повністю з майданів то наступило би Царство Боже, чи принаймні повністю щаслива та без проблемна Україна. По-перше, цих людей хтось повинен був вчити хоч чимось керувати, тому навіть після революції 17 року більшовикам довелось брати у нову владу „спеців” від царя, і не було тому іншої ради. По-друге у силу природної самоорганізації системи все одно суспільство розшарувалось би по чотирьох основних групах, це все справа часу. НАШИМ ЗАВДАННЯМ ЗАРАЗ Є СТВОРИТИ ТАКІ ПІДВАЛИНИ ДЕРЖАВОБУДІВНИЦТВА, ЩОБИ СИСТЕМА ПОСІЙНО БУЛА ЗДАТНА ДО ОНОВЛЕННЯ ЗСЕРЕДИНИ СЕБЕ САМОЇ. Початок цього, з моєї точки зору – система „електронної демократії”, яку ми бачимо як „казан ідей” та поле відбору нових майбутніх керівників, які могли би у майбутньому забезпечити ефективну ротацію кадрів.

На даний час система «Україна» знаходиться на «хвості» всіх минулих циклів та початку нового вибуху пасіонарності, яскравим вибухом та початком розвитку такого типу стала «помаранчева революція». У ході обговорення неодноразово виникало запитання, у який спосіб концепція «третього шляху», заснована на солідаризмі, зможе уникнути пасток фашистського типу розвитку суспільства. Справа у тому, що наріжним каменем нашої концепції є СВІТОГЛЯДНА ТА ДУХОВНА експансія, а зовсім не імперіалістична, відбір повинен відбуватись згідно більшої ефективності та адекватності світогляду та світобачення з точки зору подолання тих викликів, які стали перед людством внаслідок втілення у життя того шляху розвитку, на якому воно зараз стоїть, а не внаслідок примусу одних людей над іншими. Грубо кажучи нове світобачення українців повинно дати їм переваги перед іншими націями та народами у плані виживання у зв’язку з викликами майбутнього світу, і тільки після дієвої реалізації таких переваг можна буде говорити про подальшу ПРИРОДНЮ експансію ідей та бачень у ширший довколишній простір. В цьому плані це більше всього перегукується з тим «Третім шляхом», який колись приписувала собі Росії. Тоді в них це називалося «Третій Рим». На той історичний період така позиція Росії виконувала якесь своє певне призначення в світі – де в чому позитивне, де в чому негативне. Та у сучасних умовах важко уявити собі хоч щось позитивне в спробах відновити колишню імперську політику, особливо якщо згадати, що немає жодного уявлення про те як має розвиватися їхня держава сама пособі, всередині країни зовсім немає – ні ідеології розвитку, ні повноцінної релігії, ні навіть хоча би спроб переосмислити колишній історичний досвід – як позитивний, так і негативний. Тому, можливо, і справді прийшов час України – в плані експансії вже не імперіалістичної, а духовної і світоглядної. Так що навіть якщо припустити, що у режимах Гітлера та Муссоліні уламки якихось подібних ідей мали місце, то це тільки зовнішня схожість. Можливо, частково такий напрямок думок там і був присутній, але там були допущено кілька надзвичайно важливих помилок, які в корені змінили стан справ так, що в кінці кінців така держава стала таким же антиприродним утворенням, як і держави інші, тільки в її найгіршому і страшному вигляді. Ось ці помилки:

1) Це те, що основою біологічного добору є мутації. Джерел таких мутацій для розвитку однієї нації може бути лише два – або кров інших народів, або природні відхилення в межах тієї ж нації – психічно хворі, каліки, хворі – і т.д. Гітлер знищував і представників інших націй і своїх власних, як він вважав, неповноцінних людей і таким чином знищував саму основу еволюції для німецької нації. Те, що геніальність, наприклад, дуже часто межує з безумством, напевно нагадувати не треба

2) Еволюція можлива тільки тоді, коли існує природній добір – а для цього життя всередині держави для її громадян має бути достатньо вільним і незалежним – таке неможливо в умовах тоталітарної держави. Тоді виникають люди слабкі і залежні, що ми можемо легко зараз побачити і на своєму власному прикладі тоді, коли ніяк не можемо позбутися колишньої комуністичної залежності і пристосуватися до більш вільного життя.

3) Природній добір на то він і має бути «природнім», що має відбуватися за законами природи, а не за тими уявленнями, які існують в того, хто хоче ту природу підчинити собі. Тобто тут путається причина і наслідок, в результаті чого фактором відбору виступає вже не природа, а держава, або й взагалі якийсь самий примітивний чиновник, який несподівано отримав право вершити долі чи навіть розпоряджатися життям інших людей. Що він може «відібрати, думаємо, пояснювати не треба. Як з цим боротися, думаємо, теж зрозуміло – саме тому ми і ведемо мову про необхідність віри в Бога, чи про необхідність наявності якоїсь достатньо відкритої до подальшого розвитку світоглядної моделі у вищому сенсі, як, умовно кажучи, «плану розвитку людства» та земних моделей розвитку таких уявлень.

А в загальному для України такий суто біологічний підхід означає одне – збереження своїх хворих, інвалідів, калік та інших нібито неповноцінних людей як у багатьох випадках цінного генетичного матеріалу для подальшого розвитку нації (це окрім абсолютно зрозумілих добродійства та благочинності) і, найголовніше – створення всіх умов для розвитку інших народів на території України. Тому з цієї точки зору те, що є найбільшим недоліком України з точки зору класичного державотворення – великий прошарок не-українців - виявляється надзвичайно цінним для дальшої перспективи і оновлення всієї нації. Про що ми і ведемо мову – що Україна, як перехрестя світів, дійсно може народити щось зовсім нове, тільки необхідно задати їй це напрям розвитку – вищу духовну еволюцію.

Також нам закидали необхідність більш адаптувати свою концепцію під схему природного відбору, засновану на позиціях біологічного дарвінізму, оскільки, як казали, сутність концепції йде всупереч принципу переживання найбільш пристосованих і тому не є зовсім для людини природною. Однак ми вважаємо, що крім тваринної природи людина ще має іншу, духовну, яка має прямо протилежні тваринній природи властивості та закони, внаслідок дії якої у світі людина може проявляти усвідомлену безкорисливість, навіть всупереч своїм інстинктивним потребам (наприклад, інстинкту самозбереження) та може керуватись у своїх діях такою доволі абстрактною для тварин ведучою зіркою, як моральний закон, закон совісті та честі. При цьому ми не відкидаємо самої концепції «природного добору», але вважаємо, що цей добір в умовах людського суспільства не може виключати з себе добір за якостями психології та думки (тобто виключати з себе закони душі та еволюції морального закону). Тому що за умов такого виключення «природний добір» стає протиприроднім, тому як людина, яка втратила природній ведучий інстинкт тварини а не набула ведучих якостей людини розумної та духовної стає гіршою за тварину. І ось обґрунтування. Вважають, що людина – найгірший хижах в природі. А проте це не зовсім так.

1) Жоден хижак в природі ніколи не знищує іншого хижака – тільки якщо це не пов’язано з захистом його території чи боротьбою за самок і продовження роду. Людина це робить постійно і повсякчас і звідки це могло взятися з т.зору еволюції, якщо в дикій природі такого нема – абсолютно незрозуміло.
2) Більше того – ще дивнішим є те, що людина може знищувати інших особин свого виду тільки заради задоволення чи насолоди – ні одна хижа тварина такого зовсім ніколи не робить, хіба що скажена. Тоді напевно треба було би прирівняти людину до якогось скаженого вовка - але таким чином і всю нашу цивілізацію прийдеться признати цивілізацією скажених хижаків – таке навряд чи це сподобається прихильникам біологічного дарвінізму.
3) Ну і нарешті третє, найголовніше: жоден хижак ніколи не знищує найкращих представників того виду, яким харчується і за рахунок якого живе, а вибирає в першу чергу слабих і хворих. Так працює еволюція і тільки тому взаємозв’язані пари видів хижаків та їхніх жертв взаємно еволюціонують і залишаються повноцінними і здоровими на протязі багатьох тисяч або й мільйонів років.

Зовсім іншу картину ми бачимо стосовно людського суспільства, стосовно тих фактів, про які говорять біологічні дарвіністи вказуючи на людину як на найгіршого хижака в природі – вона знищує свій вид навіть тоді, коли для цього немає біологічно обумовленої потреби, вона робить це заради задоволення або якихось взагалі абсурдних світоглядних принципів, вона постійно знищує найкращих представників свого виду – приклади епохи сталінізму та гітлеризму, напевно, наводити зайве. І тому якщо для земної флори і фауни еволюція є позитивним фактором, то діяльність людини стосовно себе ж самої швидше схожа на намагання протистояти такій еволюції. І якби розвиток нашої цивілізації дійсно йшов за законами еволюції – то результат напевно був би вже зараз набагато кращим від того, що ми маємо зараз.

***

А підсумувати хотілось би деталізацією деяких думок стосовно того, що можна було би вважати «стрижневою, вістовою лінією» нашої концепції – «духовного виміру» «третього шляху», який прагне попасти «у щілину» поміж світом непорушних догм різних релігій та вирослих з них церков та того типу «вільного розуму» людини, який, відмовившись від догм, не зумів знайти жодної опори натомість і пішов у нігілізм та холодний цинізм, «плаваючи у вільному просторі» стосовно морального кодексу та мети існування людини, як такої.

Ключовою тезою нашої концепції є необхідність добровільної духовної освіти для людини, освіти на рівні державних програм, у загальнонаціональному масштабі. Ми не пропонуємо у такій освіті вводити диктат жодної церкви, релігії чи конфесії.

Всього ще якихось 100-150 років тому будь-яка релігійна система була достатньо законсервованою і поганою. І тому саме на противагу таким релігійним уявленням, які тоді тільки обмежували всілякий розвиток людини і виник атеїзм і політика. Атеїзм – як протиставлення духовній залежності. Політика – як протиставлення владі церкви на державному рівні. Тому коли мова буде йти про якесь навчання в цьому напрямку, то і ці дві складових духовного пошуку людства теж повинні бути враховані. Таке вже було в нас – в період нашої радянської історії. Залишилося щось зовсім незначне – зуміти поєднати разом «тезу та антитезу», релігії та їхніх антагоністів. Яким чином це можна було би зробити? Безумовно, людина повинна бути ознайомленою з будь-якими напрямками людської думки, як і результатами їхнього втілення, це стосується і наукового атеїзму західного типу (буддійський та індуський атеїзм „настіка” має мало спільного із західним, більшість настіка не визнають богів у якості самостійної сили, не підкореної закону, але визнають сам Закон) і політики, що не намагалась просвітити себе моральним законом. Треба вивчати це також у зв’язку з наступними політичними тоталітарними системами, так само як і вадами науково-технічного прогресу.

Природно, що такий самий підхід треба застосувати і до історії релігій як таких, треба нещадно висвітлювати і всі негативні риси їхньої історичної проявленості, не забуваючи наголошувати і на всьому високому та великому що, не дивлячись ні на що, виникало унаслідок дій релігії у світі впродовж всієї багатотисячарічної історії людства. Результатом буде те, що розуміння релігій очиститься від фанатичних випарів а їхні антагоністи очистяться від небажання бачити далі свого носа і заперечувати абсолютно все, що не вкладається у основи віри у відсутність у світі розумних та керуючих начал (що і є сутністю атеїзму останніх століть, атеїзм є вірою у відсутність) крім біологічної людини. На основі таких аналізів та роздумів і можна буде дійти до основи того потрібного світогляду, який об’єднав би у собі здатності аналітичного, наукового мислення і поетичних натхнень та інтуїції, з’єднав би „фізику”, „лірику” та „релігійний інстинкт” людини у одне нерозривне ціле, де кожна частина взаємно підтримувала, а не взаємо поглинала та поборювала би іншу.

Ми вважаємо, що Україна знаходиться на початку цього шляху. Вже об’єктивно стала на нього та не має іншого вибору, як пройти до кінця. Але якими тернинами та байраками проведе її ця дорога знає, мабуть, лише Бог. А ця концепція і тема – спроба побачити хоча би дещо з долі майбутньої України, наскільки вистачає бачення та вмінь.

Звичайно хтось може зауважити, що таке поєднання буде занадто складним для шкільної освіти, але це не має принципового значення – можна зробити його максимально простим і доступним, основне – зберегти загальне співвідношення і задати вірний напрямок розвитку, а детально все це проробляти можна звичайно і на рівні інститутів і університетів.

Питання у тому, щоби люди зрозуміли нарізність та невідкладність не тільки пошуків влади та сили «світу цього», але й пошуків «духовного виміру» людини, як таких. Церкви далеко не завжди заохочують до духовного пошуку, часто якраз обмежують певним баченням догм і консервують людину у свого роду «гордині духовності», коли людина думає, що щось пізнала, але насправді зупинилась лише на початку духовних шляхів. Тому потім виникають всі «матеріальні зацікавленості», та невідповідність декларацій та дійсності, як прояв реальної невіри у власні ідеали, замість царства духу починають шукати царство світу сього. Вихід у тому, щоби люди припинили шукати, що їх хтось буде вчити вірити та хтось формувати, а почали шукати самостійно та свідомо, що ж насправді складає першооснову Всесвіту і у чому є сутність людського буття. Зараз таких людей з’являється чимдалі більше, потрібно, щоби держава на всіх напрямках давала «зелене світло» таким роздумам та пошукам, у культурному, релігійному та філософському планах. Це – питання ідеалу, про який говорять масам людей. Якщо держава буде сприяти постійним розмовам та бажанням матеріального збагачення та такого іншого, то буде культивувати найбільш приземлені бачення життя і вкрай буде звужувати людську свідомість. Держава не може лишатись у стороні від цих всіх процесів, своїми діями вона обов’язково займе якийсь бік, навіть якщо декларуватиме невтручання.

На даний час у широкі маси людей пішла велика кількість знань про психічні здібності людини та структуру людської психіки, можливості людської свідомості. Тільки питання часу, щоби люди розпочали широко використовувати ці знання на практиці. Це може найнесподіванішим чином змінювати будь-які суспільно-громадські ситуації. Тому і необхідне якнайширше, з раннього віку, ознайомлення людей з духовно-культурною спадщиною людства, оскільки тільки озброєнні багатобічним знанням люди зможуть набути ту духовно-психічну рівновагу, яку можуть втратити дуже незабаром, коли сьогодні ще рідкісні прояви людських здібностей стануть буденними та постійними.

Духовні шляхи самі по собі до економічної діяльності людини не мають стосунку, але варто пам’ятати лише одне: будь-яка діяльність, навіть економічна, яка у своїй основі заснована на егоїзмі, врешті-решт приведе до самознищення системи. Це просто питання часу. Класичний приклад – коли «дикий капіталізм» став на межу тотальної руйнації, особливо після «чорного четверга»у Сполучених Штатах, їхнім олігархам вистачило розуму почати ділитись з іншими людьми і стати на шлях побудови хоча б частково соціально-орієнтованої ринкової економіки. Це часткове, порівняно з попереднім, привнесення гуманізму у суспільну діяльність і дозволило світовій економічній системі пережити свою кризу тридцятих років. Їм допомогла Жовтнева Революція – дуже наочно побачили як воно може бути, якщо далі продовжуватимуть у тому ж дусі.
Хочемо ще сказати пару слів про історичні типи «подвижників-відлюдників», які у пошуках духовних істин відокремлювали себе від світу та суспільно-господарчої діяльності у ньому. У старій Індії існувало таке правило: до сорока років людина повинна бути сім’янином та виростити дітей. А вже потім, якщо захоче, може стати саніасіном-мандрівником. Шукати сутність Буття можна у будь-якому стані. Для цього не конче ставати відлюдником. Але якщо вже хтось бажає йти саме так – то це особистий вибір людини, держава не повинна мати до цього стосунку. Старі монастирі повністю забезпечували себе всім необхідним за рахунок постійної праці, не вимагаючи підтримки від держави, а коли отримали державну підтримку і стали «володарями цього світу» - стали розкладатись і будь-яка духовність з більшості з них пішла. А хто йшов у відлюдники, той взагалі не розраховував ні на кого і ні на що, крім Бога. Звичайно, що духовні пошуки пов’язані не тільки з досягненнями, але й з обманами, пастками та розчаруваннями. Багато людей, які стикнулись з небезпеками духовних шляхів, потребують і потребуватимуть психологічної допомоги. Це – особливість та природна дихотомія такого роду шляхів, людина починає викликати на себе такі небезпеки, які в іншому стані її до пори не чіпають і залишається з цими небезпеками у основному сам на сам, будучи змушеною відповідати на всі виклики найбільш адекватними зі всіх їй відомих засобів, по ходу справи вдосконалюючи і засоби, і своє світобачення до ступеню досягнення повної душевної рівноваги та гармонії з іншими людьми, собою і світом. Природно що є ті, хто не у всьому зумів бути успішним на таких шляхах. Але держава просто від себе, як держава, не може таким людям допомогти. Вона тільки може дати режим максимального сприяння тим людям, які займаються наукою про людську душу. І зробити одним зі своїх пріоритетів накопичення потенціалу таких людей, даючи можливість людям науково та методично долучатись до всіх знань про людську психіку та шляхи її гармонізації, накопичені у тому числі і різними релігіями впродовж тисячоліть.

Хай гордістю держави будуть не товсті гаманці негідників, а могутній потенціал людей знань, які зробили пошуки знань про світ та місце людини у світі основою та єдиною метою свого життя. А щоби люди не потрапляли на сумнівні шляхи, наприклад до сатаністів, то їм просто треба давати якнайбільш якісну та всебічну інформацію про те, що є що, при чому з раннього віку, у різні, для кожного віку найбільш гармонійні та адекватні, способи. Відмова мислити про такі речі не врятує від них. Врятує лише чітке знання, а знання такого роду треба культивувати, це як сад, який не росте за одну хвилину. Потрібен час і потрібні садівники.

Ми щиро дякуємо всім нашим співрозмовникам, і друзям, і противникам, бо без їхньої участі не було би можливо сформувати цей «додаток» у якості уточнення та роз’яснення до деяких пунктів нашої концепції. Маємо надію, що наша спільна праця не пропаде намарно.

Хай Світові буде добре. Хай буде у Небі мир та між людьми благовоління.

Чистяков Олександр, Лубківський Ігор.

Київ – Тернопіль 2006.