Деякі історіософічні особливості української ідеї: минуле, теперішнє та майбутнє.

 

На форумі Юлі Тимошенко останнім часом багато спілкувалося та дискутувалося про долю України. І неминуче поставало таке питання, як питаня єдності України та шляхів, на яких цю РЕАЛЬНУ єдність можна знайти та вибороти. Загальну розмову у гілці на форумі можливо прочитати ось тут. А деякі мої думки з цього приводу, викладені у формі статті, ви нижче і можете прочитати.

Я розгляну питання єдності Україн зі свого боку. Справа у тому, що у мене батько росіянин, мати – українка з Вінниччини, до 11 років ми взагалі жили у Росії, потім ми з матір'ю переїхали у Тернопіль, а після інституту я поїхав у Київ на роботу і тут залишився. Тому бачив різні варіанти всього і намагався дивитися на речі з різної точки зору, відчуваю всередині себе можливості і східного, і західного бачення речей, що немаловажливо. І багато що пропустив власне через себе, так що  можу говорити від першої особи, не потребуючи для обґрунтування бачення нічиїх сторонніх думок.

Почну з  історії, для комплексності бачення. Я взагалі вважаю, що у історії нічого не відбувається випадкового. І якщо правильно сприйняти уроки навіть найгіршої та найболючішої історії, то можна піднятись тим вище, чим глибше раніше падав. Так і голод, і репресії і всі ті жахи, про які ми добре знаємо мали два боки, і так завжди було. Якщо згадати руйнування України часів Петра та Катерини то воно то звичайно так, але я часто намагався поставити себе на місце цих людей і думати, чому вони чинили так а не інакше. От що виходило. І того, і іншу цікавила велика Росія, ідея, заради якої вони готові були жертвувати і своїми, і чужими тим більше, і самими собою. Але для великої Росії потрібна була союзна Україна і в України на даному шляху було дві можливості. Перша – стати настільки сильними, щоби поставити свої правила гри, при яких не передбачалось введення в Україні московських порядків. А друга – піддатися тим правилам гри, яку тобі нав'язував сусід. Для першого шляху була потрібна єдність еліти та народу навколо розуміння того, НАВІЩО було на той час існування українців.

Зразу же відмічу, що ідеї про те, що Україна на той час могла мати якусь свою незалежність, це скоріше національна мрія, навряд чи можлива на втілення у той час: оскільки республік ще не існувало а в умовах суцільних династичних монархій навряд чи хтось міг прийняти країну, яка загубила свою династію. В України просто не було би союзників ніде – ні в Європі, ні у Азії. Тому чи то Жеч Посполіта, чи то Москва – але треба було вибирати і поставити хоч там хоч там настільки сильні правила гри, щоби з нами рахувались і нас нікому не бажалось обдурити та підставити. Одначе з багатьох причин жодної згоди досягнуто не було і ми мали розварену, у постійних братовбивчих війнах, країну, яка буквально крок за кроком повторювала помилки старої Київської Русі, де через незгоду пропали і самі себе звоювали. Тут цікавим моментом є те, що тодішній козацькій державі практично повернулася спадщина минулої Київської Русі, коли Русь не змогла прищепити жодної належної культури своїм північним територіям, - хоча повинна була би, якщо вже завоювала, - а навпаки зробила з північних територій місце заслання для карних злочинців. Потім прийшли татари і в результаті вийшов доволі дикий народ який, одначе, пам'ятав, що десь на півдні було черево та джерело їхніх міст та їхньої елітної культури (народна відрізнялася у всі часи). Так от, за часів козаччини ці дикі нащадки українців вже поставили цілком конкретні умови: ви своєї держави не будуєте, а нам потрібна імперія. Нам не потрібна непевна, бунтівна країна під боком, в якій постійно хтось воює і з якої немає жодного зиску у державотворенні. Тому цю країну вирішили підкорити і підкорили, доволі здраво розсудив, що якщо там на півдні ні сам не гам ні іншому не дам, то краще хай буде нам. І тут ми самі винні, якби Виговській після перемоги під Конотопом зумів поставити Москві свої умови, а народ з елітою згенерували зсередини себе таку ідею, за яку варто було би жити та помирати та бути заради цього ЄДИНИМИ, то цей союз міг би обернутись зовсім іншими шляхами. Скоріше за все була би культурна експансія на північні землі, щось на зразок культурної колонізації, під час якої північним землям було би додане те, чого не було додане за часів Київської Русі. Але держава виявилась слабкою і ця культурна експансія почала відбуватись вже під протекторатом московської держави цілком питомими московськими засобами які передбачали змосковщення всього, чого тільки можна, при чому особливо не перебираючи засобами. Це ж достатньо відомий факт, що вся наша культурна еліта була вивезена чи виїхала до Москви і дала тим початок всій російській культурі. Тоді ми стали заручниками того, що не зуміли знайти належної та сильної об'єднавчої ідеї. Потім у двадцятих роках цього століття історія повторилась: знову Росія мала свою хай людожерську але ідею, у Україна дала низку доволі розрізнених рухів, які всередині себе самих не дуже вміли помиритись. Після чого Україна стала радянською і почалася інша історія.

Цікавість цієї історії полягає у тому, що саме ті людожерські та нелюдські випробування, які випали на долю українців у ХХ столітті і розбудили нарешті дух нації до активного опору та пошуків самих себе. Саме у ХХ столітті виникло УПА, саме ХХ століття дало Україні таку кількість героїв, яку не дало жодне інше століття. Перед нацією у цілому постало дуже жорстке питання: або ти покидьок, або ти герой. І те, що посередині – вимивається дуже чітко. Росія ще раз дала державницьку ідею, але на цей раз ця ідею набула вже взагалі апокаліптично жахливих форм. А Україна у 20-х роках знову не змогла нічого дати на противагу. Коли радянська система вичерпала у собі навіть натяки на якісь світлі ідеали та поривання, ідеї, які могли когось навколо чогось об'єднувати, то Радянський Союз розвалився. Ключовим моментом тут стало те, що Сталін у свій час таки об'єднав Східну та Західну України у одній державі, було хоча всіляко обмежуване але все ж таки спілкування українців та кількість злочинів та помилок держави стосовно України перейшло таку межу, що у 91 році ніхто серйозно і не зміг, і не захотів постати проти гасла "Україна без Москви". Це було непогано з одним маленьким "але": було сказано, БЕЗ чого, але не було сказано З ЧИМ. І це дало всю подальшу історію за часів незалежності. Одні зрозуміли так, що незалежність – це можливість безкарно набивати свої кишені в великому об'ємі. Інші прагнули реваншу, але на загал був в основному броунівський рух який не дав жодного чіткого визначення того, хто ми є і навіщо потрібні. Тим часом худо-бідно але набували сили два державницьких проекти з різних боків України: це Росія та Об'єднана Європа. Але імпульс Росії набув вже навіть не сталінських, а якихось карикатурно-бандитських форм, які врешті все ж намагались опанувати старі ідеї євразійського панування. Ці ідеї самі по собі може і не були би поганими, якби їх не намагались досягати такими нелюдськими та потворними засобами. А Європа теж не є панацеєю від сучасних найбільш болючих бід світу, у багато в чому її  психологія таким бідам дуже сприяє.

Я трохи зупинюся на подіях помаранчевої революції та всього, що з цим було пов'язано, оскільки під час цих подій відбулось декілька важливих моментів, яких раніше не було практично ніколи. Вперше за останні декілька століть в Україні з'явився лідер загальнонаціонального масштабу і в перспективі ще один також загальнонаціонального масштабу – Ющенко і Юля. Вперше психологічно з'єдналися "колиска Русі" Київ та Черлена Русь-Галичина, яка дуже довго йшла досить осібним шляхом від усіх інших руських територій. Ядро революції – київський Майдан не дозволив собі темних інстинктів ненависті, брутальності та злоби. І це в умовах більш, ніж екстремальних, тому як ті, хто хотів знищити революцію бажав бити у саме її серце, київський Майдан. А це серце не відповідало ненавистю, тільки грізним обуренням у випадку виявлення ницості, що переходила будь-які межі. І саме це, з моєї точки зору, не дало можливості декому реалізувати найгірші варіанти хаосу та кровопролиття, які планувалися і готувалися, і саме це посіяло ДУЖЕ ДОБРІ зерна на майбутні перетворення України. Ці перетворення навряд чи будуть простими та безболючими – досить тільки почитати пости Ангелової з Одеси про те, що робиться у регіонах щоби зрозуміти: що деякі головні бої вже виграні, це безумовно, але далеко не війна. І для виграшу у цій війні дуже можливо треба буде багато чого перебудувати і очистити зсередини, оскільки дехто з тих, хто сьогодні назвав себе "помаранчевими", не дотягує до рівня Майдану аж ніяк, і цей конфлікт у майбутньому ЗОБОВ'ЯЗАНИЙ  бути вирішеним. Ну і, найголовніше, Україна на повен голос заявила про себе у світі і вже навряд чи хто запитає, де знаходиться ця країна. І така зосереджена увага до країни з боку всього решта світу вже сама по собі дуже багато до чого наших лідерів зобов'яже.

Попробуємо ж спроектувати деякі варіанти майбутнього. Якщо подивитись на українську історію, то завжди її перебіг виглядав таким чином. Ставала держава на теренах Київської Русі. Потім ця держава погрузала у чварах, потім йшов "вітер зі Сходу", держава валилася і український нарід починав змішуватися та вчитися у чергових східних завойовників. У Галичині це було дещо окремішно, там завжди були під боком сильні західні держави, але якщо навіть подивитись на проблему більш комплексно, то коли країни Заходу, на подобу до Римської імперії, починали занепадати, то зі Сходу завжди йшли нові етноси які або долучались до культури – якщо імперія була сильною – або ламали імперію і натомість ставили щось нове. Так врешті і виникла вся сучасна Європа, вони ж всі – нащадки переселенців з Азії: готів, гуннів, остготів та таке інше. Правда потім Європа посунула у Америку, але на просторах Євразії з Європи ніколи жодних нових етносів не виходило, все переселення народів завжди йшли зі Сходу. Хоча слід відмітити що Україна завжди була самостійним центром етногенезів, це у своїх працях добре описав Микола Чмихов, тим не менше цей центр, так би мовити, обслуговував "свою" територію, а на інші працював "дифузією", взаємовпливами, а завоюваннями – дуже постільки-поскільки  (ходили армії (це було тоді, коли центр держави був у Києві), але не переселялись народи). Так, до речі, було і в римській цивілізації. Після розвалу Союзу у нас постала худа-погана але держава, але у тому стані, у якому вона була, це був не більше ніж перехідний період, щось повинно було мінятись. Знову подув "вітер зі Сходу", але на цей раз українці виявились сильнішими, ніж завжди, і зуміли протистати руйнівним впливам цього вітру. Але його енергії, так би мовити, нікуди не діваються і ми повинні засвоїти все найкраще з них в умовах державності а не бездержавності, як було раніше.

Як цього досягти і у чому наші сьогоднішні уроки та виклики?  Тут би я дав таку схему України: Захід – культурна експансія. Схід – державна експансія. Центр України, Київ – синтетичний центр, який повинен містити у собі як Захід, так і Схід. При єдності цих двох типів пасіонарних експансій Україна буде непереможною. Але у чому би могла бути ця непереможність в умовах сучасного світу і чого нам варто було би намагатись досягнути?

Перш ніж підійти до останнього питання я хотів би ще відмітити один важливий момент: з приводу СПОСОБІВ, якими необхідно досягати  експансії України всередину себе самої та у світ. Якщо подивитись на історію світу, то я би визначив такі типи експансій

 

1. експансія войовничо-фізична (старі імперії, сьогодні від цього в основному відрижки, особливо багато з Росії)
2. експансія інтелектуально-техногенна
3. експансія культурна.

 

      Для України неможлива експансія фізична, це зумовлено і загальною світовою ситуацією, і її історією.

      Захід веде експансію інтелектуальну.

      Схід (Індія та Китай) – експансію культурну.

 

Україна може дати синтез інтелектуальної та культурної експансії. У чому би вона полягала? На даний час принципово неможливо і непотрібно щось орієнтувати просто на грубій силі, це чим далі тим більше стає зрозумілим. Особливо яскраво це стає помітним на прикладі сучасних рештків російської імперії, РФ. Захід веде фінансово-технологічну експансивну політику, але це далеко не відповідає належному для такої потуги рівню культури та мудрості, які давали би можливість не мати тих протидій, які зараз Захід на шляху своєї експансії має. Тероризм, тотальна нелюбов до Америки у більшості народів світу тощо, екологічні проблеми, пов'язані з негармонійним техногенним впливом на біосферу та таке інше. На противагу цьому Схід дає експансію культурну: індійська та китайська філософія, на додаток з боку Китаю додається імперський компонент (як би його не назвали комуністичним, але це лише видозміна старої Піднебесної на новому етапі). Але найбільша вада Європи на даний час не у зовнішніх причинах, а суто внутрішніх.

Перш за все це глибинний, системний егоїзм європейської цивілізації. Найбільш явно це виглядає у проблемах народжування дітей: європейці просто НЕ ХОЧУТЬ народжувати дітей, оскільки це означає на декілька років випасти з життя, багато у чому жертвувати кар'єрою, прилучатись до виховання цих дітей – багато кому це просто обтяжливо. Внаслідок цього власне кажучи Європа тихо вимирає, натомість йде серйозна еміграція зі Сходу, ще пару десятиліть такого розвитку – і в Європі залишаться лише технології, але будуть вже цілком інші етноси. Для того, щоби було якось  інакше треба  поміняти психологію у напрямку того, що дітям і щось від свого життя варто жертвувати, а не тільки гроші: народжувати хоч би по три дитини а не як стандарт – одна і етнос буде відтворений. Або вводити квоти на еміграцію, роздувати ксенофобські настрої – первістки чого вже є і якщо буде прогресувати, то це еволюція у бік різних не дуже добрих варіантів, пов'язаних з моментами націонал-соціалістичного розвитку. Проблема у тому, що в Європі практично немає нових ідей, починаючи з Наполеона та Великої Французької революції нічого нового не відбулося, "об'єднана Європа" йде ще звідти. Так само і ліберальна торгова імперія англосаксів: зараз Європа просто пожинає плоди попередньої діяльності і розслабляється. А поки вона розслабляється, інші шукають якихось принципово нових шляхів у майбутнє. Україна для того, щоби бути САМОБУТНЬОЮ не тільки в етнографічному розумінні, повинна запропонувати якусь таку концепцію модерної цивілізації, яка отримала би ті переваги західного типу розвитку та експансії інтелекту та зняла би негативні якості їхнього проявлення у світі. Що я маю на увазі і яким чином цього можна було би досягнути?...

 

Порівняння етнопсихології різних частин України та місце їх у можливому модерному українському суспільстві.

 

Це питання я буду розглядати з більш філософічного боку із застосуванням символізму та архетипів, які живуть в українському свідомому та підсвідомому. Я би виділив дві основні частину України які Донців визначив як козаки та гречкосії, або кочовики та землероби або колір колосся  та колір неба нашого українського прапору. Або якщо з точки зору проявів психології – духовність та культура і воля та влада – те, що завжди є у природній суперечності але в ідеалі повинно бути у нерозривному синтезі, одне просвітлене і підтримане іншим. У індуських системах ці дві гілки людської психології відповідали кастам брахманів та кшатріїв, якщо брати у загальнопланетарному масштабі – це Схід та Захід, Європа та Азія, якщо в Україні – то Схід та Захід України. Цікавість ситуації полягає у тому, що у загальнопланетарному масштабі воля та влада належить Заходу (англосаксонська ліберальна імперія) а духовність та культура більше Сходу (я маю на увазі такі країни, як Індія а не російську Євразію, яка є окремим предметом розмови, якого я би тут торкався постільки-поскільки). В Україні же воля та влада завжди належала Сходу, а духовність та культура – Заходу, в Києві все мало синтезуватись і поки Київ був у занепаді – країна була розділена і непримиренна. "Захід є захід, Схід є схід" і таке інше. Тому після занепаду козаччини всі люди, які хотіли будувати державу, представники психології волі та влади, тікали на схід, у Росію а потім поверталися в Україну владою - але не просвітлені духовністю та культурою, і виходив рівно той тип влади, який виходив. Інша же частина України плекала свої традиції та побутову культуру, засновану на християнських цінностях "не вбий, не вкради" і її символом був колос – смерть та воскресіння зерна або нації, або людської душі. Але Україна була розділена прокляттям давніх усобиць і тому ці дві України існували як ніби у паралельних площинах, більше того, представники волі та сили часто нищили представників духу та культури що нічим добрим для України не оберталось. Ситуація почала змінюватись після Шевченка, який розбудив якісь глибинні пласти свідомого та підсвідомого нації і з його часу почалася новітня історія України.

Можна сказати, що за часів УПА ситуація дещо змінилася, і саме Захід став носієм державницьких течій, але насправді це не зовсім так. Без праць кримчака Донцова, уродженки Петербургу Олени Теліги, східняка Ольжича та таких інших нічого би державницької жилки навіть і не думало би відбутись. Це якраз був перший момент, коли Схід та Захід реально з'єдналися, і наслідком були перші ростки РЕАЛЬНОЇ державності на території України. УСС я не рахую, оскільки то були лише перші спроби, "бродіння умів": як тільки прийшли на Схід – зразу же був оголошений акт злуки, але потім ніяк не могли помиритись з Петлюрою та гайдамаками, тобто звичайна українська історія. Але східна еміграція потім народила ОУН і все, що з того випливало. Тут я трохи відволічусь від розгляду психології власне кажучи народу і розповім дещо про свій власний шлях для кращої ілюстрації деяких фактів та висновків, оскільки на моєму прикладі багато що відбувалось дуже показово.

Як я вже казав, я народився в Росії, батько був росіянин, мати – українка, до 11 років жив під Москвою але кожне літо жив у баби на Вінниччині, у 1986-му переїхали у Тернопіль і там я жив до 1997 року, потім поїхав у Київ на роботу і тут і залишився. Так що в мені співіснують і та частина душі, яка завжди хотіла би мати "садок вишневий коло хати" і та, яка хотіла би будувати держави і імперії, оскільки у цьому є і велич, і честь. Коли ми приїхали у Тернопіль то цілком природно, що про український опір я знав те ж саме, що і всі – бандити там, злодії і таке інше. Всі еволюції, які зробили з мене українського патріота, відбулися зі мною саме на землі Тернопільщини, далі були лише різні ступені усвідомлення потреб та необхідностей, не більше. Так от, українського патріота з мене зробило постійне дотикання до української культури, яка була проявлена у побуті людьми і дотик до душі цієї культури, коли включився у роботу тернопільського фольклорного молодіжного товариства "Вертеп". Я просто їздив з людьми, спілкувався з людьми, бачив правду не з брехливих книжок, а з дотику до живої пам'яті та живої історії і назавжди собі закарбував за ті роки, що жодна ідея "комунізму", чи "імперії" чи чогось такого – байдуже чого – не варте руйнування людських душ, не варте приниження людської гідності, не варте знущання над свободою серця та душею людини. Це були дуже важливі уроки, тому що коли звертаєшся до "кочової частини" своєї душі то це ж зрозуміло, що імперії творились тільки через кров, тільки через війну і полководець та солдат повинні вміти і вмирати, і вбивати і жертвувати собою та іншими – якщо треба. Ця психологія, непросвітлена культурою, НЕМИНУЧЕ буде психологією насильства та війни. А культура, не підтримана психологією СВОЄЇ влади неминуче буде завойована владою чужою. Але саме життя у Західній Україні навчило мене, ЩО ДО СВІТЛИХ ІДЕАЛІВ НЕ МОЖНА ЙТИ НЕДОСТОЙНИМИ МЕТОДАМИ, якими є нищення та знущання над людськими душами. І я зрозумів, що Україні дійсно потрібна СВОЯ держава, але тут же стало запитання: а чим би таким ця держава повинна бути?

Психологія є психологія, вона завжди буде шукати шляхів свого виходу назовні. Ті, кому ближчі ідеї "кочовників" завжди будуть дивитись на все, що має відношення до сильної влади і будь-якого роду експансій; ті, кому ближча психологія "землеробів" – слідкувати за тим, щоби влада не переступала межі приниження людської гідності та душі, влада сама по собі їх ніколи не буде цікавити. ТОМУ ДЛЯ РЕАЛЬНОГО ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНИ НЕОБХІДНО, ЩОБИ ЕКСПАНСІОНІСТСЬКА ЧАСТИНА УКРАЇНСЬКОГО ХАРАКТЕРУ БУЛА У ПРИРОДНЬОМУ ПОЄДНАННІ З "АМОРТИЗУЮЧОЮ". А для цього треба дуже чітко визначити цілі та пріоритети можливого існування цієї держави, як такі. І далі я опишу, до яких висновків я дійшов і якими би мені ці пріоритети бачились.

Справа у тому, що будь-яка нація була гідна якихось великих звершень – а тільки великі звершення можуть заспокоїти природній неспокій та бунтівний дух психології "кочовиків" – тільки тоді, коли може генерувати у світ щось своє, неповторне, особистністне, таке, що до неї ніхто у світ не давав і крім неї дати не може. Поляки усвідомили себе нацією на ґрунті католицько-слов'янского месіанізму – що, до речі, і штовхало їх постійно на східні "креси", – несли етнічно близьким слов'янам "католицьку культуру". Москва намагалась нести "владу православного царя", як вміла і могла, але об'єднавча ідея теж була більш, ніж у наявності. Французи та німці нарешті здійснили омріяний давно проект "об'єднаної Європи", англо-сакси генерують з себе ідеї торгової цивілізації та глобального світу. Українці досі такої усвідомленої ідеї не мали з різних причин. Але нарешті ПОВИННІ МАТИ.

Як би ми до того не ставились, але саме з російською імперією за останні століття були пов'язані ті ідеї, які заспокоювали дух представників психології "волі та влади". Вони або будували російську імперію, або боролись проти неї і тим знаходили використання своїх сил та можливостей. саме тому донецький регіон, дуже яскравий представник ідеології "сили та влади", потягнувся у бік відновлення імперії, який їм ніби-то пообіцяв Путін. Такого роду імперію таможня інтелектуальна еліта мислила і мислить як антитезу торговій глобальній цивілізації англосаксів, і в цьому сенсі їх дуже навіть можна зрозуміти. Проблема полягає у тому, що на даний момент такого роду імперії відновити взагалі неможливо, оскільки всі ідеї, пов'язані з такого роду імперією, на даний час мають такий ступінь інтелектуальної та моральної деградації, настільки замішані на шовінізмі, примітивній ксенофобії, підлості та ницості, що вибір поміж двома цивілізаціями набув характеру вибору поміж нехай не дуже чистоплотним, але інтелектом і культом підлості та грубої сили. За таких умов інтелект, безумовно, кращий. Але і в ньому як такому теж нічого дуже доброго немає. Європейська цивілізація має свої великі проблеми і якщо ми захочемо бути тільки СПОЖИВАЧАМИ  - чи то європейської, чи то якоїсь іншої цивілізації, то завжди будемо на упосліджених ролях, цікаві лише для себе самих. Поки дадуть самими собою бути. А от якщо станемо ГЕНЕРАТОРАМИ – тоді зовсім інша ситуація. Надію України я бачу у тому, що НАСПРАВДІ вибір не відбувся поміж Заходом і Росією. Вибір пройшов набагато глибше, ПОМІЖ ШАНСОМ БУТИ САМИМИ СОБОЮ АБО ЗАЛИШИТИСЬ НІЧИМ. І цей вибір розпочався на Майдані, але далеко не закінчився.

Українці завжди вважали себе якимись несамодостатніми, завжди кудись озирались: то на Захід, то на Схід. Поміж тим коли опинялись чи то на Заході, чи то на Сході то з'ясовувалось, що лаборант Рентгена Іван Пулюй винаходить промені, які потім назвають ім' ям його наукового керівника. Що всю основу російської культури та цивілізації Петровської імперії було закладено тоді, коли Петро вивіз до Росії більшість кращих з тодішньої Києво-Могилянської академії. Що комп'ютери "Макінтош" розробляли українці-емігранти. Що велику частину того, що сьогодні назівають "російським комізмом" – тобто течією, яка твердить про перехід цивілізації на іншу фазу, з техногенної до інтелектуально-духовної, – склали українці Вернадський, Подолинський, з останніх великих постатей цього напрямку – Микола Руденко. І мимоволі у мене виникало запитання: а чи не є ми насправді нацією, яка багато у чому покликана запліднювати світ талантами та новими шляхами? А якщо це так, то чому українській державі не взяти курс на підтримку пошуків у напрямку всіх можливих іновацій та революційних пошуків, пов'язаних з урівноваженням природного та людського, інтелектуального? І чи не буде це врешті-решт тією ідеєю, яка задовольнить усіх: і "імперіалістів" – бо що побудувати складніше і величніше, ніж ту гармонію, якої навіть високорозвинена західна цивілізація не змогла досягти, найрозвиненіша Америка веде першість по порушенню екологічної рівноваги та біосфери світу – і "землеробів" – оскільки така ідея не пов'язана з жодними завоюваннями і насильством, а лише з пошуками тієї світової гармонії, яку завжди шукали філософи і поети? І що найцікавіше, для цього зовсім не потрібно тих шалених капіталовкладень, необхідність яких часто виникає при спробі запозичень сьогоднішніх західних технологій. Зупинюсь трохи детальніше на конкретних прикладах того, що я маю на увазі щоби ця ідея не виглядала відірваною від життя абстракцією.

Захід на даний час виграє за рахунок технологій у які потрібні великі капіталовкладення. Гроші в Заходу є, отже з технологіями недостатності немає. Але Ньютону для того, щоби винайти закон всесвітнього тяжіння не потрібно було жодних капіталовкладень. Миколі Руденку, який закінчив лише радянську середню школу, не потрібно було жодних капіталовкладень, щоби стати визначним економістом, фізиком та філософом. Коли я вчився у Тернополі, то у нас у тубдиспансері смертність від одного з типів операцій була  2% тоді як у цілому по країні – 11%. І у цілому світі 11%, для досягнення такого малого відсотку у Тернополі було застосоване певне ноу-хау. Але коли у Києві показували ці цифри то тут казали: "Не брешіть, такого не може бути". От і не брехали. Робили собі своє а на гору почали передавати цифри "як у всіх". У тому ж Тернополі є травматолог професор Єдинак, який має величезну кількість винаходів у сфері травматології, але далі його кабінету ці винаходи не йдуть – інакше ламали би величезну індустрію.

Ми зараз ніби-то йдемо на Захід, але на Заході медицина теж не розрахована на одужання пацієнтів а лише на те, щоби вони постійно, хронічно споживали ті чи інші таблетки. І не жили і не вмирали. Недарма зараз у всіх розвинутих країнах епідемія ожиріння, яка веде просто таки до фізичного виродження цих націй. А у Тибеті такого ніколи і не було і не буде, тому що тибетська медицина здавна лікувала ожиріння травами. Але наука про трави на Заході взагалі не розроблена, і я  часто жартую, що крім хірургії західна медицина так толком нічого не розвинула. Це невигідно для фарміндустрії, тому науку протрави "витісняють" у андеґраунд, у мережеві компанії та таке інше і роблять все для того, щоби розробки не пішли у офіційну медицину. Інакше знімуться прибутки дуже багатьох. А у нас на даний час є всі можливості навіть на місцевому рівні вивчати різного роду трави та їхній вплив – але офіційно цим НІХТО не займається, по десять разів роблять варіації на одні й ті ж самі теми у своїх дисертаціях і все. Тоді як Україна здавна була країною трав і зв'язок з природою у етнопсихології завжди був дуже сильним. Як і взагалі бажання ГАРМОНІЇ МІЖ ПРИРОДОЮ ТА ЛЮДИНОЮ, що  є питомим ґрунтом та джерелом всіх екологічних рухів, таких необхідних сьогодні і країні, і світові. А світ на даний час потерпає від техногенного впливу. Хоча наповнений дуже цікавими історіями. 

У Японії якось розробили метод корекції зору, який не потребував окулярів та контактних лінз і суттєво обмежував їхню потребу. Цей проект заборонили на урядовому рівні оскільки, як вважалося, складав небезпеку для економічної стабільності Японії. Руйнував індустрію та створював проблеми, пов'язані з перепрофілюванням робочої сили. Ну і таке інше. Але, до речі, левину долю своєї сьогоднішньої потуги Японія набула просто читаючи різні прикладні винаходи та поради у колишній радянській "Науці та Житті" і застосовуючи це на практиці. Ідеї – наші, а технології – їхні. І таких історій – безліч.

Це все я говорю до того, що наша майбутня сила лежить у сфері відкриття нових шляхів світобачення, побудові їх на своїй території і наступній експансії їх на решту світу. Щось на подобу "культурницького та інноваційного імперіалізму". І ті виклики, які є на даний час в Україні, цілком сприяють такому розвитку подій. От я наприклад російською частиною своєї душі можу бути скільки завгодно імперіалістом, але мій імперіалізм ніколи не переступить через душу України чи будь-яких інших країн. Але якщо моя країна зможе віднайти ті шляхи гармонії та порозуміння, яких сьогодні так бракує світові: між людьми, між людиною та природою, між людиною та її душею – то я зроблю все від себе залежне для світової експансії такого роду речей. Але ніколи не підтримаю завоювання чи приниження душ інших народів – навіть якщо еліта України колись захоче йти такими шляхами. Адже світ міняється і неможливе сьогодні цілком може бути можливим завтра. І думаю що так поведе себе кожен, якщо досягне певного рівня культури та розуміння наслідків насильства і брехні – яку б сильну нотку імперіалізму у своїй душі він не мав. А для цього душу треба ОКУЛЬТУРИТИ, тобто бажання сили і влади просвітити духом і культурою.

Я глибоко вдячний багатьом тим урокам, які отримав у західній Україні, і мене дуже тішить що останнім часом правда хоча би поволі, але починає проникати на екрани телебачення. Починаються розмови про українські обрядові традиції, у яких дуже багато закладено, Скрипка робить свій фольклорний фестиваль "Країна Мрій", вже на екранах час від часу можна знайти правду про УПА – це все початок дуже глибинних процесів переосмислення у народній психології. І коли у процесі цього переосмислення зможуть повноцінно з'єднатись Схід і Захід на ґрунті бажання честі, правди та справедливості, бажання світової величі своєї країни і розуміння того, ЯКИМИ шляхами ця велич може бути досягнута – тоді побудується те, чого ми всі тут так бажаємо. "Процесс пошел" але ще далеко не закінчився, Ющенко – представник психології "землеробів" – зараз дає можливості до того, щоби ідеї та мрії пішли у широкий колообіг та запалили душу народу думками про майбутнє. А Юля, представниця психології "кочовиків", покликана у майбутньому дати всім тим ідеям, які викристалізуються та побажають на втілення сьогодні, належну форму та проявлення, тому що без твердої внутрішньої влади цих ідей реалізувати неможливо. А тверду внутрішню владу Ющенко сам по собі дати і не може – цього немає у самих глибинах його психології. Тому сьогодні він багато що віддав у руки свого оточення, яке деякою своєю частиною відповідає належному постільки-поскільки. Деякі з моментів сучасної психології та практики нової "козацької старшини" повинні дійти до логічного абсурду, а потім настане Юлін час. Якщо вона до того часу підійде у всеозброєнні гармонії, мудрості та розуміння того, що належить зробити їй і тільки їй.

Я прекрасно розумію проблеми донецького регіону та всієї решта України. І настільки "зісковзнув" в історіософічні викладки тому що вважаю: від основи і все інше підніметься. Для того, щоби подолати всіх бандітів та злодіїв, які ухопилися за владу і ні за що не розлучаться з нею за власною волею, щоби стати сильною державою в умовах, коли наша сильна держава, якщо по хорошому, не вигідна НІКОМУ з сусідів можна лише тоді, коли народ готовий будувати, готовий ПЛАТИТИ ЗА ЦЮ ПОБУДОВУ СВОЮ ЦІНУ. Тобто не боятися стати проти чиновника – якщо треба, проти бандита – якщо треба, зрозуміти можливу майбутню велич цієї держави і народу ЯКЩО ВСІ УКРАЇНЦІ БУДУТЬ ЄДИНІ і побажати побудувати цю велич, що би там не було: а іншого майбутнього не треба, а якщо буде – то  мене у цьому майбутньому не буде. Тоді все решта буде вирішуватись набагато легше. Тоді Україна візьме на озброєння ідеологію розвитку зі своїх власних сил, а все решта буде сприймати лише як додаток, але не більше. При великих перебудовах жертви неминучі, але вони повинні бути добровільними. І чим більше українців побажають ДОБРОВІЛЬНО пожертвувати заради майбутньої та теперішньої величі України, величі, яка допоможе Україні сказати нове, досі не сказане слово у історії світу – а саме таким підходом і цінні нації та народи для своїх сусідів – тим швидше ця Україна настане. Зараз тільки початок цих процесів, багато що ще незрозуміле і непевне – але "процесс пошел". У роздумах про свою належну майбутність зараз уся країна – хто зі знаком мінус, хто зі знаком плюс – АЛЕ ДУМАЮТЬ УСІ. Байдужих немає. Ідуть процеси осмислень та переосмислень на рівні людей, а насправді живуща ідея і нація може виникнути тільки тоді, коли еліта та народ згенерували таку ідею, яка однаково запалила і тих, і інших і перетворила у СПІЛЬНОТУ, ЄДИНИЙ ОРГАНІЗМ. Можливо саме тому в нас досі ще не було повноцінної національної ідеології – просто таку ідеологію не можна просто ізмислити десь у тихих кабінетах та й годі: ідеї повинні накластись на "матрицю" народної свідомості, сприйнятись, повернутись назад переосмисленними а потім вже може бути синтез еліти та народу навколо НАДИХАЮЧИХ ВСІХ ідей. Тому сенс теперішнього часу я бачу у тому, що народ почав мислити про те, ким він є і навіщо потрібен, і якість тих ідей, ідей, які будуть кристалізовані у майбутньому на ґрунті переосмислення того, що відбувається тепер, прямим чином залежить від того, наскільки у цей процес активно ввійдуть люди, ЖИВА ТВОРЧІСТЬ МАС. Наскільки люди КОЖЕН ЗОКРЕМА захочуть про щось думати і над чимось замислюватись, наскільки вони зрозуміють що не так світ для них як вони для того, щоби принести чогось доброго та кращого до цього світу. Наскільки захочуть бути ТВОРЦЯМИ І СО-ТВОРЦЯМИ НАЦІЇ. Тоді і Юля, коли усвідомить свою об'єднавчу роль для всієї України – а я вірю саме в неї, без раціональних пояснень, моє серце мені каже що це – та людина; – буде мати звідки зачерпнути ідей для того, щоби ВСЯ НАЦІЯ об'єдналась навколо них і, що найголовніше, БУДЕ МАТИ НА КОГО СПЕРТИСЬ, БО ОДИН У ПОЛІ НЕ ВОЇН. Як це буде – не знаю, дуже хотів би побачити. АЛЕ ПОВИННО БУТИ, ПРОСТО НЕМАЄ ІНШИХ ШЛЯХІВ. Інакше нас просто роздеруть на частини і чи зможемо ми колись ПІСЛЯ ТАКОГО піднятися – це ще велике запитання. Враховуючи те, що з сучасного Сходу не йде навіть приблизно позитивних ідей, сама карикатура, при чому дуже темна і підла, а Захід "законсервувався" у своєму бізнесі та політкоректності і не хоче особливо нікуди рухатись, окрім як рухати технології (що незле) та ідеологію "покоління пепсі" (що дуже зле), то за таких умов для бездержавної України я крім ПОВНОЇ деградації нічого не бачу, а от для державної, ЗАПАЛЕНОЇ ЖИВОТВОРЧОЮ ІДЕЄЮ – є величезні перспективи обумовлені перш за все тим, що ця країна за сучасних умов дійсно може сказати якесь своє, особливе і дуже всім потрібне слово у світі, і до цього, по суті, її підвела вся її історія. Тому прошу всіх дуже, давайте будувати НАШУ країну. І в думках, і словах, і діях. Щоби не було так, як описав у своєму вірші про повоєнний Львів Андрухович.

 

Юрій АНДРУХОВИЧ

* * *

Весна виникала, де тільки могла:
трава на фронтонах, дощі і сухоти,
і тепла бруківка. Весна була зла.
Блукаючі танки і рештки піхоти
вертались nach Osten. Черешня цвіла,
і груди, сповиті в паси портупей,
зітхали в жаданні нових епопей.

Костел описали — від нефів до веж,
а все ж залишили стояти на площі,
забивши дошками всі двері, а все ж
виносили мармур і крила, і мощі —
все золото чаш і шовковість одеж,
всю темінь вина і кривавість корон,
і мумію графа у шапці з пером,
серця пілігримів, сідниці блудниць,
правиці рубак і синиць із очниць,
мечі, дароносиці, книги і фіги
листок з антикварного лона Ядвіґи,
покривлені м'язи і німби святих, —
усе це призахідне тління Європи
виносили геть. Мов у піч, мов на допит -
жбурляли в машини. Ти вчасно затих,
а потім озвався, хрипучий органе,
тебе розкрутили на тисячу труб,
тебе прикладали до вуст, як до рани,
ці душі найменші, ці діти з халуп,
з підвальних яскинь, де каміння і плющ,
з низів, de profundis, ти виник пискляво.
тебе на свистки і гудки розпиляли,
і ти засурмив з-над катуш і калюж,
з міського підпілля, де ніч і сухоти,
де квола весна зеленіла зі стін.
Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти,
аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін…

 

 Не треба тліну. Йдемо вперед. Шануймося, бо ми того варті. Любімося, бо ми брати і сестри. І будьмо, браття.